Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Уля почав розважливо сміятись.

— Слухай, Катуско! Чи не змогла б ти дістати пляшку вина? Не завадить цокнутися з твоїм батьком і братом. — І потягся рукою до кишені, наче шукаючи гроші.

— Вина? Та в селі не знайдеться й крапельки спиртного, — ухильно відповіла Катуска.

— Жаль! Хотілося б випити хоч скляночку токайського. Ніколи ще не куштував. А розповідали, що в усій Європі немає кращого… Це правда?

Проте молодиця наче й не чула цього питання. Спробувала знову вивільнити руку, та даремно. Блиснула на нього поглядом дикої зненависті. Уля вирішив не відпускати її, розуміючи, що чоловіки не насміляться вистрілити, бо куля зможе зачепити й Катуску.

Намагаючись і далі приховувати своє занепокоєння, капрал говорив:

— Наслухався уже стільки про це вино, що заплатив би не знаю скільки. Вам, угорцям, є чим гордитися. Саме з поваги до угорців я й взявся за вашу мову. А вивчивши її, побачив, яка вона мелодійна. Кажу вам щиру правду. Не дивіться на мою форму. Я такий же, як і ви, до речі, дуже симпатичні і милі люди. А в тебе, Катуско, ще зовсім молодий батько. Мій уже немічний, і до того ж хворіє на подагру. Не знаю, чи й застану його живим. Давно вже не одержував листів. Боюсь, аби не трапилося якогось лиха. Скоріше б уже кінчалася ця проклятуща війна. Коли хочете, я й сам не знаю, чого ми сюди прийшли!.. Та хіба можна не підкоритися начальству. Завчасно потрапиш на той світ…

Говорив і водночас гарячково мислив, як йому вирватися з цієї пастки. Втекти через сіни неможливо, — ключ у Катуски. Залишався ще чорний хід. Але ж тоді треба зуміти прошмигнути між рудим і косооким, миттю відчинити двері, вибігти на балкончик і спуститися сходами в яр. Тільки дурень чи божевільний зміг би зважитись на цю втечу. А коли пощастить добратися до дверей, то чи не замкнені вони, як і сінешні? Ні, мабуть, з цієї пастки вже не вирвешся.

«І все-таки, — мислив Уля, — я мушу спробувати. Не чекати ж, поки бандити відправлять мене на той світ».

Недалеко від дверей стояла стара скриня. На ній блимала лампа, заповнюючи хатину тьмяним світлом.

На стіні над скринею висіло старе, почорніле від часу дзеркало.

Біля нього — кілька пожовклих фотографій.

Тільки-но Уля глянув на них, у нього відразу з'явився план, — одне з тих божевільних рішень, які спадають на думку тоді, коли людині загрожує смертельна небезпека.

— Катуско, а чи не…

Проте рудий люто обірвав його:

— Та сідай вже!..

Капрал, наче не розуміючи справжнього смислу цього вигуку, відповів:

— А я ще не збираюся йти. Встигну… — І, стиснувши до болю лікоть молодички, проказав:

— Чи не будеш ти така добра, Катуско… Скажи мені, хто оце тут на фотографії?

Не відпускаючи її руки, попрямував до скрині. Поки подолав якихось п'ять кроків, лоб і вилиці вкрилися потом. Ці кілька секунд видалися йому вічністю.

Контррозвідник і на цей раз повівся правильно. Ведучи Катуску так, що вона заступала його від бандитів, він знову не дав їм можливості вистрілити.

В дзеркалі було видно, як угорці, нетерпляче соваючись, запитально позирали один на одного. Заспокоїлись лише тоді, коли капрал зупинився біля скрині.

Уля тремтячою рукою зняв з стіни стару пожовклу фотокарточку вродливої угорочки в національному вбранні.

— А скажи, Катуско, хто оця красуня?

— Бабуся! — буркнула жінка, навіть не глянувши на фотографію.

— Та невже? Гарна, на диво гарна, — голосно мовив Уля, а в голові його билася тривожна думка.

«Ніякого поспіху… Косоокий вже нахилив дуло автомата. Я мушу будь-що розвіяти їхнє недовір'я. Треба прикинутись дурником, вдавши, що мене цікавлять ці старезні фотографії».

— Ви, Катуско, дуже схожі… — похопився раптом капрал. — Тільки ти краща за неї…

— Де там! — відповіла молодиця, полещена його словами.

— Повір мені, Катуско. Їй-богу, ви схожі. Обличчям, очима… І вуста теж… А проте ти ніжніша. Наче графська дочка. Тоді як твоя бабуся звичайна собі селянка. Правда, вона вродлива, але все-таки селянка. Не віриш? Та подивись на себе в дзеркало. Ти краща…

— Ну, не сміши! — В голосі молодиці вже вчувалась досада.

А Уля вів далі:

— Не розумію, як ти не бачиш цієї схожості! От давай спитаємо твого батька. Прошу вас, добродію! Гляньте на цю фотографію. Хіба в Катуски не такі очі, як у її бабусі? — І подав рудому карточку.

Той неохоче простяг руку, а тоді спокійним голосом мовив:

— Облиш дурниці! Нам треба з тобою поговорити…

В цю мить косоокий знову зайшовся глухим кашлем.

Плечі його спазматично здригалися.

Уля, побачивши в дзеркалі, що один бандюга корчиться від кашлю, а другий байдуже роздивляється фотографію, вирішив діяти. Миттю скинув ліктем лампу на долівку. Коли стало темно, з силою штовхнув Катуску на рудого, а сам стрибнув до дверей. Розчинив їх і побіг туди, де мав бути вихід. Другі двері піддалися відразу, і Уля вискочив на балкончик. Кілька куль просвистіло над його головою. Хутко збіг східцями вниз і помчав до яру. В ту ж мить знову зататакав автомат. На щастя, ніч була темною, і косоокий стріляв навмання. Ось-ось уже яр. І в останню мить його поранило в плече.

«Таки влучив, проклятий бандюга!»

Уля не зупинився і через кілька секунд стрімким схилом скотився вниз. А потім відразу скочив на ноги і кинувся тікати, — не в село, а далі в степ. Проте скоро зрозумів, що його ніхто не переслідує. Мабуть, бандити злякались, що їхню стрілянину почують солдати, і вирішили дременути геть.

Уля зупинився і повернув назад.

Недавно пройшли дощі, і в яру