Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Надто запопадливий Панделеску вже дратував Улю своєю настирливою увагою. Єфрейторові не часто випадала нагода доглядати хворих, тому госпіталізація Михая збудила в ньому невсипущу енергію, яку аж ніяк не могла задовольнити діяльність писаря. До того ж і Уля виявився незвичайним пацієнтом. Двері лазарету за ці дні майже не зачинялися, — починалося справжнє паломництво! Шифрувальники, писарі і навіть деякі офіцери, бажаючи випитати подробиці нічної пригоди, один за одним відвідували хворого. І Уля намагався задовольнити їхню цікавість. Кожного разу, повторюючи вигадану історію, нібито він став жертвою якогось угорського Отелло, капрал додавав щось нове, і зрештою останню його версію можна було слухати як цікаве пригодницьке оповідання.

З усіх відвідувачів один тільки Барбу Васіле нічого не розпитував, він поцікавився здоров'ям Улі, і все. Однак, знаючи сержанта як скептичну і до деякої міри в'їдливу людину, капрал зовсім не подивувався.

На відміну від Барбу, санітар Панделеску, вислухавши розповідь Улі, просто захопився ним.

Цей незвичайний інтерес єфрейтора до сенсаційної новини спершу розважав капрала. Захопившись, він вигадав один дивовижний варіант саме для нього. Інший, тямовитіший, солдат відразу збагнув би, що це дурниці. Але наївний Панделеску сприйняв усе за щиру правду. Більше того, побачивши, що йому капрал розповідає інакше, ніж іншим відвідувачам, єфрейтор вирішив, що цей відважний пацієнт саме до нього виявляє найбільшу довіру, і гордився цим.

Врешті-решт ця розвага вже набридла Улі. І, щоб позбутися надокучливого санітара, він вдавав сонного, тільки-но єфрейтор підходив до дверей.

Так капрал зробив і сьогодні. Пообідавши, ліг горілиць і вкрився ковдрою, яку Панделеску, на знак особливої» поваги, підшив навіть простирадлом.

Від самого ранку йшов дрібний густий дощ, а рвучкий холодний вітер кидав у шибки краплі води.

Уля лежав, марно намагаючись заснути. Три дні не підводився з ліжка, і ці вимушені лінощі призвели до безсоння.

Надворі вже зовсім стемніло.

Прислухаючись до монотонного плюскотіння за вікном, Уля Михай почав згадувати одну подію з давнього дитинства.

… Тоді теж ішов дощ, тільки надворі стояла тепла серпнева ніч. Від сну його, пробудили дзвони. Звідусюди лунав урочисто-тривожний передзвін, як у великодню ніч. Але сон знову здолав його, перенісши в далекий чарівний світ сновидінь. Здавалось, перед ним відчинились небесні ворота, за якими величезні кришталеві дзвони своїм мелодійним голосом уже скликали праведні душі на великодню службу. На землі люди теж збиралися до церкви. А дома у них святково прибрано, столи заставлено ласощами. Чого тільки там не було! Барвисті крашанки, пахуча паска, пиріг з яблуками, вино.

Ще ніколи не бачив маленький Уля стільки їстівного. Хлопчик уже зголоднів, і йому дуже хотілося поласувати. Проте він стримувався, боячись розсердити матусю, з якою вони цілий тиждень пропостили, харчуючись самою квасолею. А зараз треба з'їсти свяченого.

Однак невгамовне бовкання дзвонів повернуло його до дійсності. Хлопчик прокинувся і сів на ліжку. В церквах таки й справді дзвонили. Біля вікна стояли батько й мати. Матуся, припавши до таткового плеча, глухо плакала.

З вулиці долинула солдатська маршова пісня.

Пронизливий гудок паровоза на мить заглушив і бовкання дзвонів, і солдатський спів.

— Стонадцять чортів їхній матері! — вилаявся батько. — Відтепер плач йтимуть нагородами.

Він спересердя сплюнув і зачинив вікно.

— Що сталося, мамо? — злякано спитав хлопчик.

Матуся підбігла до нього, обняла і, зітхаючи, промовила:

— Що з нами буде, мій хлопчику? Війна!.. Татуся заберуть, зостанемося самі… Нещасні ми з тобою!

— Війна? А що то, матусю? Такий змій?

Батько став по другий бік ліжка. Гладячи сина по голові, сумовито мовив:

— Це гірше за змія. Виростеш, тоді зрозумієш. А зараз спи спокійно, мій хлопчику!..

Проте син зіп'явся на ніжки і, міцно обхопивши батька за шию, заплакав:

— Татусю, не йди, татусю. Хіба можна цього змія перемогти, коли він сильніший за того, з дванадцятьма головами, з яким бився Фет-Фрумос?[17]

— Але я мушу йти, мій синку!

— Ти візьмеш булаву?

— Так!

— І шаблю?

— Еге ж…

— А де дістанеш ти коня з крилами?

— Фет-Фрумос позичить мені свого.

— І далеко отой змій Війна?

— Так!

— Дуже далеко?

— Авжеж!

— А де саме? Там, де гори стукаються головами?

— Ні, трохи ближче.

— Тоді ти скоро повернешся.

— Авжеж! Скоро…

— Не плач, матусю!.. Тато не забариться.

Хлопчик сидів біля батька й матері, обнімаючи їх маленькими ручками. Матуся схлипувала, тато, стримуючи сльози, шморгав носом, наче простуджений.

Не скоро малого Улю приспали знову. І тільки-но заснув, одразу побачив батька, що зчепився з змієм, страшнішим за того, якого переміг Фет-Фрумос.

Другого дня тато вже прощався з ними. Матуся взяла на вокзал і Улю і ліше там хлопчик почав розуміти, що війна набагато страшніша за змія з дванадцятьма головами…

Санітар Панделеску знову просунув голову в двері.

— Ти спиш? — спитав він несміливо. І, не почувши відповіді, скрушно зітхнув.

Уля дуже розсердився, що той повернув його до дійсності. Він підбив подушку і знову ліг, намагаючись схопити невидиму нитку перерваних думок.

«Ніч спогадів! — подумав журливо. — Давненько я вже не згадував свого дитинства».

Заплющив очі… І раптом перед ним знову, як живий, постав батько, — невисокий на зріст, широкоплечий, з чорними, пронизливими очима. Через його високий лоб пролягли зморшки, обличчя засмагло від сонця і вітрів. Уля побачив його таким, як він був завжди. Влітку тато ходив у вицвілому на сонці парусиновому вбранні, взимку — в старій шкіряній куртці і в тому самому клейончатому картузі, що й у спеку.

Улин тато, для інших — дядько Маринаке, працював на баржі «Азур», що