Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
«… Було вже кілька хвилин після третьої, коли той пан молодший лейтенант вийшов за ворота. Мабуть, він дуже поспішав, бо навіть не підняв руки, коли я віддав йому честь. І пішов дорогою вниз…
Запитання: Звідки ти знаєш, що тоді було трохи більше третьої?
Відповідь: Бачте, пане капітан, я саме прийняв пост. Вартував у другій зміні. Ось тому й знаю!.. І він, як я вже говорив, пішов вулицею вниз. Я ще раз подивився йому вслід, а потім одвернувся. Трохи пізніше, знову глянувши на шлях, я побачив, що пан офіцер з кимось розмовляє.
Запитання: З ким же він там говорив? Ти не впізнав?
Відповідь: Ні, пане капітан. Було далеченько, та й стояв він до мене спиною. Хоч я не бачив його обличчя, однак запевняю вас, що постать видалася мені знайомою. Але хто він, не знаю. Хай мене грім уб'є, коли брешу! Ех, коли б мені ще хоч раз його зустріти… Та ви не турбуйтесь, пане капітан! Віднині я добре витріщатиму очі. І якщо натраплю на того солдата, неодмінно впізнаю його.
Запитання: Ти говориш, солдата? А може, він офіцер?
Відповідь: Ні, не офіцер, пане капітан!.. Солдат, а можливо, що й студент. Клянусь своєю головою, я таки знайду його. Візьму за комір і приведу до вас.
Запитання: Чи довго вони там розмовляли? І коли розійшлися?
Відповідь: Вони й не розходились, пане капітан! Стояли й говорили, а потім разом і пішли вниз вулицею… Оце й усе, що я знаю. Але ні, брешу. Я чув і постріл з гвинтівки. Ще й подумав: «Який це навіжений стріляє серед білого дня, порушуючи наказ пана генерала?».
Запитання: А ти певен, що вистрілили з гвинтівки? Може, з револьвера?
Відповідь: Ні, пане капітан. Я ж не перший день на фронті. Можу відрізнити постріл з гвинтівки од револьверного. пострілу».
— Оце й усе, — мовив далі капітан Георгіу. — Як бачиш, мій писар, отой шалапут Морояну, записав слово в слово свідчення днювального. Хоч він і не стенограф, але я певен, що тут не пропущено жодного слова. Та повернімось до справи. Само собою зрозуміло, допитуючи інших, я намагався довідатися, що це за солдат розмовляв з Войнягу. Але даремно. Ніхто його не бачив. Я вже втратив всяку надію, коли раптом натрапив на слід. Слухай, що мені розповідає кухар з унтер-офіцерської їдальні. Це тебе теж зацікавить.
«Я кухар з їдальні панів унтер-офіцерів. Пан старшина Постолаке послав мене до інтендантства по олію, бо на вечерю мав бути салат. А по дорозі я зустрів пана молодшого лейтенанта Беленуце, і він звелів мені йти назад, сказавши, що нам скоро підвезуть олію та інші продукти.
От я й повернувся. І раптом угледів пана студента Томеску Адріана з шифрувального. Він розмовляв з якимсь незнайомим паном молодшим лейтенантом. Я привітався, але вони мені не відповіли. І, розмовляючи, весь час вимахували руками. Студент Томеску розчервонівся, наче тільки-но вийшов з бані. Мабуть, цей пан офіцер дає волю своїм рукам, подумав я. Відколи ми з руськими, мордобій заборонено. Але ж… є ще пани офіцери, що не можуть стриматися… Хіба ж легко відразу позбутися давніх звичок?
І я поспішив до їдальні.
Що трапилось пізніше, не знаю.
Доповівши панові старшині про розмову з паном молодшим лейтенантом Беленуце, я пішов на кухню чистити картоплю».
— Несподіванка за несподіванкою, пане капітан, — промовив Уля Михай. — Признаюсь щиро, я ніяк не сподівався, що і в цьому вбивстві замішаний якийсь шифрувальник. Цікаво і в той же час дивно!..
— Свідчення Томеску й справді незвичайне. Ось послухай, що він сказав.
І начальник другого відділу взявся читати протокол.
«Я вже давно знайомий з молодшим лейтенантом. Ми обидва з Браїли, навіть жили на одній вулиці. В дитинстві не дружили, бо належали, як то кажуть, до різних світів. Він з багатої родини, а мої батьки — бідняки.
Темістокле ріс під доглядом гувернантки та слуг. Вони забороняли йому гратися з нами, дітьми міських злидарів. Коли ми здіймали галас на вулиці, панич підходив до залізної брами і кидав на нас зневажливі погляди. Він ледве розтулив рота, байдуже відповідаючи на якийсь наш жарт.
Пізніше, поступивши з ним до ліцею, я зрозумів, що Войнягу не такий уже й поганий хлопець. Ми заприятелювали, і я почав заходити до нього додому. Зі мною Темістокле був щирим і навіть поблажливим. Однак часто в нього брала гору заздрість, і тоді цей хлопець ставав озлобленим, намагався всіляко принизити мене. Але це швидко миналося, і він щиро каявся, просив вибачення.
Пам'ятаю один гіркий випадок. Войнягу вже давно вчився грати на скрипці. Частенько він розпочинав свій урок при мені. Як я хотів тоді сам взяти в руку смичок.
Але де ж дістати грошей, щоб навчитися? Батькового заробітку ледве вистачало на харчі та плату за наше навчання. Але зрозумівши, що я тільки й думаю про скрипку, він таки роздобув її мені. Хоч була вона проста, саморобна, із звичайнісінького дерева, однак татові довелось віддати за неї всі гроші, і ми цілий тиждень жили надголодь. Звичайно, я відразу ж побіг до Темістокле. Він саме закінчував урок музики. Його вчитель взяв у мене скрипку, наладнав її, провів кілька разів смичком по струнах і, нічого не сказавши, повернув назад. Спостерігши, з якою любов'ю я притискував її до грудей, згодом запитав:
— А в нотах ти розумієшся, хлопчику?
— Трохи, пане! Нам показували в школі.
— Хто ж навчить тебе грати?
— Не знаю… Учителеві треба платити, а в батька немає грошей.
— Давай я тобі дещо поясню…
І вчитель показав, як
