Вічний календар - Василь Махно

проломи й діри у стінах. Ніколи вже до містечка не повернулися вірмени. Євреї якийсь час намагалися підтримувати торгівлю та ремісництво, однак минулої слави ярмарків і торгових шляхів Язлівця повернути їм не вдалося. По вірменських домах поселилися поляки й заможні русини. Усе, що залишилося на місці в містечку, то лише пагорби та серпантини вулиць. На час нашої розповіді, перед війною 1914 року, деякі будівлі були під бляхою й черепицею, бідніші — під соломою. Здалеку виднілися обшарпані фортеця й замок. У бійницях гніздилося птаство, а у видлубаних вітрами дірах фортечних мурів зайці з кротами нарили тисячі підземних ходів. На місці Вірменської брами, збудованої, як пам’ятаєте, Минасом Сириновичем, — пустка. Інші брами також зникли. Проглядався шлях на Бучач, бо не було на ньому жодної брами з кам’яною аркою. Зарослий і занедбаний вірменський цвинтар, на якому упокоївся Минас та інші язловецькі вірмени, покрився жирним подільським чорноземом забуття.

А Чортків? Що пам’ятав він? Османські обози, які прямували через місто: одні до Язлівця, інші — до Кам’янця? Втечу недобитої султанської залоги з Язлівця та вцілілих під час бойових дій урядників із родинами, коли їм у спини дихали розпашілі коні польської кавалерії? І чи були серед тих утікачів Мурза з Варварою та дітьми, а також Іван Баревич, Варварин брат. І чи дісталися вони Царгорода? Нічого невідомо, бо затерлися їхні обличчя та імена. І голоси їхні розчинилися в повітрі. А ті, хто бачив це чи знав цих людей, — давно безмовні. Бо якщо не вимерли від якоїсь пошесті, що час до часу навідувалася до міста, то були перебиті вояками чергової армії, що приходила шукати в цих місцях нових звитяг. Та й ніхто не записував тоді, що тут відбувалося. І хоча Чортків був спалений і знищений, але якось зализав свої рани, як пес. І також відбудувався. А на початок двадцятого століття головна вулиця обросла кам’яницями та урядовими забудовами, від чортківського двірця також постелили бруківку, встановили електричні стовпи й заклали гідростанцію. Неподалік Домініканського костелу вибудували готель «Брістоль» — і наповнювали місто мовами, книжками, крамницями, а ще запахами пшениці, часнику, цибулі й кінських гімнюхів.

Митниця ж після упадку Язлівецької фортеці наповнилася людьми й почала розростатися. Спочатку три десятки хат побудовали вздовж Джуринки в перші поосманські роки, бо приходили й селилися тут різні поселенці: одні — з навколишніх селищ і сіл, у надії, що на новому місці буде краще, інші — рятуючись від воєн, посух, повеней та голоду. Будувалися у видолинках біля підніжжя східного пагорба. Чотири кінці вулиць, якими можна було втрапити до селища, стали чотирма кінцями світу. В Митниці життя наповнювалося тріщанням криги на Джуринці, піянням когутів і словами різних мов, якими розмовляли й молилися.

У 1900 році граф Анджей Волянський віддав в оренду родинний митницький маєток єврею Лейбі Ґольдштейну, а сам із родиною жив у маєтку Чорнокінецької Волі. Зиму Волянські перебували в Чорткові або Львові, бо їхня дочка Гелена обожнювала офіцерські балі, а Конрад, син Волянських, тинявся борделями. Інколи цілою родиною виїжджали до курортного Віареджіо, неподалік Пізи. До Митниці старий Волянський навідувався нечасто. Тяжів над ним родинний переказ про прокляття від Баревичів. Данило Баревич побудувався на тому ж місці, яке понад двісті років тому біля Червоної керниці вибрав його прапрадід Гриць Баревич. Забудова Баревичів не була схожою на селянські хати. У Баревичів — великі й просторі чотири кімнати, добротний фундамент, стайні, стодоли, шопи. Слиняві язики переказували, що Баревичі переховали золото османа Мурзи, яке й схоронило їх усіх від злиденності. Волянський ніколи не їхав до Язлівця чи до свояка Леопольда Козєбродського в Малі Заліщики через язловецьку вулицю. Баревичі платили тим самим Волянським. Данило, коли їхав до Чорткова, то ніколи не вибирав дороги попри фільварок. А коли страйкували митницькі, то першим, як офіцер австрійського війська, вступався за бунтівників. Волянський із Ґольдштейном прикликали тоді до селища військо. Обидві родини згадували своїх ворогів навесні, коли починали засівати лани, і восени, коли збирали урожай. Узимку Баревичі про Волянських не говорили, а Волянські, вигріваючись на італійському курорті, насолоджувалися м’яким середземноморським кліматом, не згадували Баревичів. Щойно навесні Анна-мурзиха, дружина Данила, дізнавалася від Попідлідвзеленікукурудзи, що на фільварку почали сіяти, то Баревич сам їхав на свої поля — переконатися в правдивості слів брехуна. Повернувшись додому, казав, що посіяне не зійде, бо земля ще всередині зимна. А коли Волянський дізнавався від Лейби, якому нашіптували форналі чи служниці, про механічну сушарку, спроваджену Баревичем із Чехії, то наказував купити собі таку саму або й кращу. Данило до церкви ходив, але з отцем Феліштаном тримався на віддалі, бо той грав із Волянськими у бридж. Однак Баревичу й Волянському кортіло дізнатися, що ж таке трапилося й коли, чого то Баревичі прокляли Волянських. І почали вони їздити до Язлівця, розшукуючи стародавні папери, записи і хроніки. Щось зберігалося в польському костелі, щось у колишній Вірменській церкві. Данило з Анджеєм ледве не зіткнулися, як барани, лобами. Одного привела до архіву сестра-черниця Еуляля, а іншого — сестра-черниця Матея. Побачивши один одного в підвалі колишнього міського магістрату, розвернулися й поїхали додому різними дорогами. Волянський, маючи під рукою Ґольдштейна, попросив перечитати юдейські джерела тих часів. Випадково знайшлися записи якогось Ашкеназі, що пережив османів у Язлівцях і, як з’ясувалося з записів, добре знав обох — Антонія Волянського і Гриця Баревича. Однак у записах Ашкеназі лише в одному місці згадано було хорунжого гусарії Антонія і двічі — митника Гриця. Папір від часу, вологи й переховування запрів і запліснявів. Чорнило розплилося, і дізнатися більше Анджею Волянському не вдалося. Також нічого путнього не вичитав у польських хроніках і опонент Волянського — Данило Баревич. Вони наполегливо продовжували шукати записи — польською, гебрейською, вірменською чи рутенською мовами. Можливо, час подбав про те, щоб нащадки Волянських і Баревичів ніколи не дізналися, що ж насправді відбулося тієї ночі, коли хорунжий гусарії Антоній Волянський розсік навпіл збирача мита Гриця Баревича. Залишилися натяки в кількох нитках гебрейського письма, записані рукою невідомого Ашкеназі, але вони, на нещастя обох родів, не прочитувалися.

Наша розповідь підходить до 1906 року.

Перед Різдвом, коли до нової війни залишалося неповних вісім років, засніженими вулицями Чорткова до касарень проїхав лейтенант — граф Феліціян Коритовський, якого перевели з Жовкви поближче до російського кордону. Феліціян винайняв на двірці сани. Снігу в місті по коліна. Ось він минає міст через річку Серет, ось сани повернули праворуч, і дорога подалася круто вгору. Він бачить двоповерхові будинки й засніжених містян. Ще в потязі, дивлячись на засипані снігом поля й села за вікном, думав він про занедбану землю східних кордонів імперії та про III батальйон 95-го полку піхоти, у якому доведеться служити. Проминувши станцію «Вигнанка», потяг в’їхав у зарослі грабом високі пагорби. За якусь мить показалися сині поля й чорні дахи міста. У горішній частині Чорткова на шляху до Бучача австрійський старостат збудував касарню та плац для кавалерійських і піхотних