Вічний календар - Василь Махно

кілька горличих гнізд і забрали всіх пташат. Мурзу з Єлдиримом дорослі горлиці проводжатимуть аж до самих Язлівець. За кілька день потрапили Онуферкові до рук канюки, та ще двох куріпок вдалося йому піймати. Найдовше полював Онуферко на соловейків — але так і поїхав османський птахолов до Стамбула з горлицями, канюками й куріпками. Солов’їв упіймати не вдалося. Саме того літа, коли ловили в Митниці птахів для султанського двору, Мурза зачастив до селища і щодня зупинявся в Баревичів. Поки чекали на Онуферка, Мурза мав нагоду походити околицями Баревичевого двору. Єлдирим порався з клітками, перевіряючи застібки на дверцятах, або молився, кожного разу питаючи в Мурзи: як той думає, в якому напрямку Кааба? Мурза відповідав, щоб той дивився, звідки зійшло сонце. А сонце в Митниці сходило з-за довгого пагорба над Джуринкою. Розумів Мурза, оглядаючи Баревичів двір, що митна будка, у якій господар дому просиджував роками, приносила немалі доходи. Усе в Баревича було добротне. В інших мешканців селища не було й половини з того, чим володів Гриць. Але те, що перестали скрипіти вози купецьких валок, і те, що Мурза тепер збирає податок, і те, що митні гроші наповнюють казну санджаку, — усе це зменшило доходи Баревича. Думав Мурза над цим, вийшовши на горб-долинівський шлях, у травах якого вдалині пасся табун коней.

«А нащо записав синів на службу до фортеці?» — запитав себе Мурза. Бачив він у Язлівцях Матія та Івана Баревичів чи не щодня. Звикли до них османи, і навіть санджак-бей Ібрагім-ага бачив у тих місцевих хлопцях добрих помічників. Мурза також придивлявся до них. І не тому, що закрадалася недовіра, — їхня сестра Варвара давно впала в око Мурзі. Дякуючи прибулому зі Стамбула птахолову Єлдириму, молодий османський урядник майже щодня бачив дівчину, погляд якої дряпнув його серце. Давно зажили рани на голові Мурзи від когутячого дзьоба, але той надріз від Варвариного погляду не заживав. Щось переверталося в Мурзи, коли він зіскакував із коня, а малий Павло тягнув огира за вуздечку і припинав. Павло тішився. Єлдирим також віддав свого коня в Павлові руки.

Птахолов думав лише про птахів, натомість Мурза чекав, коли вийде з дому Варвара. Осман пам’ятав, що коли Варвара з матір’ю розмотували тюрбан, а тоді мили йому голову, то дівчина стояла так близько, що він чув запах її дозрілого тіла. Тремтяча ніжність її пальців перебігала з шиї до вух, змиваючи кров із ран. У Мурзи серце щодуху билося об грудну клітку, як билися в металевих клітках перестрашені канюки, яких вони вчора привезли до фортеці разом із Єлдиримом.

Якогось дня, коли ловитву птахів було завершено, поверталися Мурза, Єлдирим і Онуферко до Митниці з боку Дубини. У розмові Онуферко запросив Єлдирима, щоб осман подивився на прирученого шуліку, з яким восени виходить Онуферко на полювання. Єлдирим зацікавився, а Мурза сказав, що зачекає в Баревичів. Приїхав Мурза й зіскочив із коня, але у дворі було порожньо, навіть Павло, наймолодший брат Варвари, не загледів гостя. У загоні, почувши чужого, загавкали пси. Найбільший канґал карабаш, ставши на задні лапи, показав морду, з якої текла слина.

«Хтось мусить бути, якщо не випустили псів», — підбадьорив себе Мурза.

Варвара показалася у дверях. Вона сподівалася побачити не тільки Мурзу, але і його напарника — Єлдирима, але перед нею стояв сам високий Мурза з підголеною бородою. Осман усміхався. Ніколи Варвара не була з ним наодинці. Завжди в присутності батька, чи матері, або молодшого Павла, якому подобався Мурзин кінь і його збруя. На каптані й широких штанях Варвара помітила реп’яхи, що в зарослому будяками видолинку поначіплялися до одягу. Дівчина розсміялася, він також розсміявся.

«У вас одяг у реп’яхах», — сказала Варвара.

«Реп’яхах?» — повторив незнайоме слово Мурза.

Варвара підійшла до османа й показала на малинові суцвіття лопушиних реп’яхів.

«Це реп’ях?» — м’яко вимовив Мурза.

«Реп’ях», — засміялася Варвара. І, піднявши кинуте Мурзою під ноги колюче суцвіття, причепила до свого густого волосся на голові. Вони перетнулися поглядами, і Варвара помітила, якими очима дивиться на неї Мурза. Того вечора колючки реп’яхів прокололи також і Варварине серце.

Лежачи в постелі, Анна перебирала в пам’яті зустрічі Варвари з Мурзою: і ту, коли когут напав, а вони з донькою розмотували тюрбан і вимочували поранену дзьобом та кігтями голову, і коли мостили плитками дорогу, то він навідувався щодень, і коли приїжджав записувати двори й господарів у податкову книгу. «Де ще вони могли зустрітися?» — питала себе Анна, але відповіді цього разу не знайшла. Так і заснула з тривожними думками. А вночі був їй сон: Мурза приїхав до їхнього двору забирати податок, але не Гриць, а вона, Анна, рахувала з ним гроші. Бракувало грошей, тому перераховували й не дорахувалися кількох акче. А тоді Мурза каже до Анни, що, мовляв, забере від Баревичів їхніх коней, аби поповнити недостачу. З цим і прокинулася.

Дізналася Анна від старшого сина Матія про циганів, які пристали до якогось покинутого в Язлівцях дому.

«Санджак-бей, — розповідав Матій, — дозволив їм жити в тому домі».

«А з чого живуть? — втрутився Гриць. — Ярмарків нема».

«А вони підковують коней».

«Кому?» — запитав Гриць.

«Та всім».

Відколи Матій розповів про циганів, Анна думала про них.

Протягом квітня у Баревичів не спали — три молоді кобили мали ожеребитися. Жеребців до своїх кобил Гриць пригнав із Язлівець, бо були доброї породи. І кожної ночі, бо наспів реченець, Баревич, нікому не довіряючи, сидів у стайні й чекав. Щойно кобили понесли лошат, Гриць пригнав їх із Горб-Долини до стаєнь і кожній виділив окреме стійло. Підгодовував, щоб мати здоровий приплід. Дві кобили народили здорових лошат, а третя — якось невдало прилягла близько до дерев’яних дощок і, народжуючи, притисла лоша, що аж Гриць почув хрускіт. Полежавши, кобила повернула голову до лошати, воно лежало на соломі. Гриць запідозрив щось, зайшов у стійло і взяв ще необлизане й мокре лоша на руки. Уніс до хати і сказав Анні, що народжене з білою смужкою на лобі лоша, з великими сливовими очима, при народженні поранилось об дошки. Анна сплеснула в долоні, а Варвара знайшла чим перев’язати лошаті ногу. Кістки потім зростуться, але лоша кульгатиме на одну ногу, і через рік Гриць відпродасть однорічного жеребчика до Язлівця османським кухарям.

На початку травня Анна попросила Гриця, щоби приготував їй бричку. Сказала, що давно не була в Язлівцях і хоче