Вічний календар - Василь Махно

одруження з русинкою, два брати якої прийняли іслам і служили в язловецькому гарнізоні. Мурза після одруження побудувався в урочищі Дубина. Звідси йому було зручно доїжджати до Язлівця, але основна причина була інша: він уважав, що в Дубині безпечніше переживати польські наскоки, які, незважаючи на договори й поділи, все-таки траплялися. «Наче хочуть нагадати про себе, хто тут був до нас», — міркував Мурза. Одного разу, ще на початку служби, повертався Мурза в супроводі двох яничарів через Митницю до Язлівця. А Лянцкоронський — володар Ягільницьких дібр із навколишніми селами й присілками — спровадив невеликий загін кавалерії, хотів розвідати, що ж насправді відбувається в його маєтках. Загін Лянцкоронського переправився через Стрипу й розвідав, що фільварки князя не зруйновані, а земля дбайливо оброблена. Та поляки несподівано наскочили на османів, які саме їхали поїти в річці коней. Яничарів убили, а Мурзі вдалося, кинувши коня, сховатися у прибережному очереті. Лише наступного дня він дійшов до Язлівця й розповів військовій залозі про цю пригоду. Язловецький санджак-бей спорядив загін яничарів і кавалерії. Османи перейшли кордон і вирізали польську прикордонну залогу та ще й пограбували села, що трапилися на їхньому шляху.

Через два роки після Бучацького договору, коли сам султан під крислатою липою приймав польських послів, лежачи на вишитих бісером похідних подушках, турецьке військо разом із урядниками провело адміністрування нових земель. Саме тоді у Стамбулі спорядили до нового еялету тридцять возів адміністрації для всіх санджаків. Їхали вони три тижні, зупиняючись по балканських та волоських укріплених містечках. Переїхали турецькі військові дозори та митні кордони, на яких будь-який купець, що мав дозвіл проїхатися до кінцевої північної точки імперії — Язлівця, а звідти й до Європи, — платив митний збір. Переїхавши Балкани й діставшись Кам’янця, Мурза й Карім, двоє молодих урядників, що познайомилися в дорозі, лише надвечір третього дня прибули до Язлівця. Дорогою вони бачили, що горбиста земля пахка й жирна, як кобиляче молоко, та ще й укрита зеленими лісами. Перед самими Язлівцями зіскочили з воза, бо затерпли їм сідниці, і йшли, розмовляючи, поруч. Карім тримав за віжки молодого огира, який обрізаним шорстким хвостом відганяв мух. Було спекотно. Карім і Мурза зайшли в густу траву й простяглися. Зморила їх утома, напоєна запахом місцевих трав. Прокинулися від перших крапель. Дощ із проламаної хмари розквасив язловецький шлях. Міста, змоклі до рубця, дісталися лише надвечір. Перед самим Язлівцем дощ ущух, але сутінки, що зійшли на язловецькі пагорби, запахли їм знайомим духом виноградного оцту — різкістю повітря, настояного на вимоклих травах і дубових гаях. В’їхавши через міську браму, Мурза сказав Карімові, побачивши двох яничарів на вершку пагорба, що мусять запитатися про адміністрацію санджаку. Карім відповів, що саме так варто вчинити, бо, піднімаючись крутою дорогою, вони бачили лише примерхле потемніле небо. Перекинувшись із яничарами кількома словами, Мустафа й Карім з’їхали вниз і опинилися перед дванадцятьма вулицями. Зрозумівши, що не випитають, куди їм краще прямувати, заїхали на першу-ліпшу. Розпрягли коня і простяглися на возі один побіч другого. Зранку Мурза, протерши закислі очі, розглядав крізь дірки грубої плахти з овечої шерсті, якою накрилися вночі, білі пір’яні хмари і диск білого місяця, що сповзав із‑за пагорба.

У містечку зробилося гамірно, до чого Мустафа з Карімом так звикли у Стамбулі.

З мінарету проспівав ранішню молитву мулла. Загорланили когути.

Наступного року, переживши першу зиму в Язловецькому санджаку, Мурза почав звикати до нового життя і своїх обов’язків. До часу, відколи Мурза переїхав Дністер разом із тридцятьма возами, спорядженими у Стамбулі для врядування в новому еялеті, він ніколи не чув про ці землі. Та звідки йому, молодому, було знати про зелені пагорби і язловецький шлях, у якому восени грузнуть кінські копита і в’язнуть колеса возів, а взимку коні стирають до крові коліна об сніг.

У Язлівцях до Мурзи підійшов єврей, єдиний, хто залишився в місті, той, що возив із Туреччини різноманітний крам. Звали його Ашкеназі. Як пригадуєте, для Ашкеназі довірені купці приносили звістки зі Стамбула від самого Моше бен Єгуди Бебері. Ніхто не знав справжніх замислів Мегмеда IV і великого візира Кьопрюлю, ніхто не здогадувався, що саме вирішують на секретних засіданнях султанського дивану в Ердіне, а от Ашкеназі через Моше бен Єгуду Бебері знав більше, аніж який-небудь паша, сидячи в Богом забутому балканському місті. Ашкеназі запитався Мурзу, звідки він. На що Мурза відповів, що зі Стамбула. Ашкеназі запитав, чи знає або, може, чув щось про Моше бен Єгуду Бебері. Мурза сказав, що чув про якогось Саббатая Цві, але Ашкеназі, почувши це ім’я, перервав розмову й чемно попрощався.

Семисвічник Язлівця, землю з меду й молока, захопило султанське військо. Османи поруйнували фортецю й спричинилися до втечі з міста вірмен і євреїв. Перед утечею язловецького рабина Ашкеназі пообіцяв ребе залишитися та наглядати за синагогою. І зостався мешкати у своєму домі. Не було нікого, хто міг би посвідчити чи донести османам що-небудь про Ашкеназі. Єдиний, хто знав про Ашкеназі все, був Гриць Баревич, чия митна будка тепер зачинилася через непотрібність. Гриць замкнув її, коли османи перший раз удерлися до Язлівця, і з того часу не було в нього спокуси вкласти ключ у замок. Не було тепер торгових валок, не було ярмарків. Лише османські обози двічі на рік проїжджали мимо митниці. І коли митницькі пси гавкали цілу ніч і цілий день, то місцеві знали, що не менше тридцяти возів торохтітимуть і торохтітимуть, аж поки не зникнуть на язловецькому шляху.

«Їдуть до Язлівця», — казав тоді Гриць Анні.

«Чи переїдуть за день?» — запитувала Анна.

«Не знаю», — відповідав Гриць і висилав Матія, щоб той перерахував вози.

Якщо возів було тридцять, то Гриць знав, що наступні тридцять з’являться в Митниці приблизно через пів року. Це означало для Баревича, що османська залога триматиме Язлівець принаймні ще пів року і що поляки не нападатимуть.

Якогось дня Гриць вивів зі стайні свого гнідого огиря й поїхав до Язлівця, нічого не сказавши вдома. Він перебалакав із одним османським урядником і записав Матія до служби при османському війську. Вдома пояснив Анні, що османи прийшли надовго, а Матієві вже чотирнадцять, а збирати мито нема з кого, то нехай служить. Дізнавшись про це, молодший Іван також виявив бажання служити при османах.

Минав п’ятий рік перебування османів на саламандровій землі. Зеленіли по язловецьких пагорбах виноградники, а по сонячних схилах плекалася бахча.

Одної неділі приїхав