Вічний календар - Василь Махно

[бунт]

Османський двір тривожили вісті з Єгипту, де бейлербей Агмед-паша змінив систему податків, зменшив виплату гарнізону яничарів і позбавив пільг місцевих купців — це спричинило незадоволення, котре почало переростати в бунт.

[Саббатай Цві]

У 1676 році надійшла до Стамбула звістка про смерть Саббатая Цві. Ще років за чотири до своєї смерті Саббатай Цві з’являвся на стамбульських вулицях випити вина й поспівати псалми. За доносом стамбульських юдеїв, мовляв, Мугамед-ефенді, тобто Саббатай Цві, таємно притримується юдейських обрядів і часто відвідує стамбульські синагоги — його знову арештували й перевезли до Румелії — у місто над Адріатичним морем. У Йом Кіпур, у місяць Тішрей, в одній із замкових веж Саббатай Цві помер. Не повірив у це Натан із Гази. Розсилав листи, в яких твердив, що Саббатай Цві, тобто Машіах, вознісся. Бо начебто ніхто не бачив більше Машіаха. Охоронці вежі й місцевий паша не могли підтвердити вознесіння Саббатая Цві. Зрештою, ніхто б у Стамбулі їм не повірив. Бо, коли ввійшли вони до келії, де утримували Саббатая Цві, — не було його там. Пооглядали вони всі мури і стіни, думали, що, може, він викинувся з вежі, але не знайшли навіть натяку на самогубство. За першої нагоди відправив паша морем урядника зі звісткою про смерть бунтівника. Його захоронили згідно з юдейськими традиціями — у долішній частині того міста. Про точне місце захоронення знала тільки дещиця його послідовників дьонме, нащадки яких опікуються тим місцем і зберігають його в таємниці від решти світу й донині.

[Трансільванія]

Усі бейлербеї, чиї еялети були поблизу заворушень у Трансільванії, отримали наказ мобілізації.

Ібрагім умочає калем у червоне чорнило тільки тоді, коли потрібно написати ім’я султана, великого візира й пашів. У кожному літописі, хроніці, дефтері чи листах із усіх кінців імперії, з усіх еялетів писар, читаючи про бунти, страти, смерті, невдоволення, податки, відчував, як двигтить земля під благословенною владою султана. Папери, привезені в мішках султанськими урядниками, що стосами лежали на його столі, чекали свого часу — одні для першочергових переписів, інші потрапляли до бібліотек, де їх розкладали, наче тютюнові листки, для тривалого сушіння. Для листів, що вимагали негайної відповіді або ж рішення великого візира та Дивану, в Ібрагіма були десятки помічників, — із пажів-вихованців у Топкапі.

Перед Ібрагімом лежав язловецький дефтер, позначений арабським письмом із Язлофчі.

У п’ятьох стовпчиках були записані імена власників домів та платників податків, а наприкінці список оподаткованих.

[дефтер із Язловецького санджаку]

Сторінки, що стосувалися Язлівця, Ібрагім переглянув ретельно. Він знав, що Мурза, із яким вони виховувалися при султанському палаці, перебуває в Язлівці. Він перебіг очима записи і зрозумів, що писані вони рукою Мурзи. «Язлофча, — ще раз прочитав Ібрагім і повторив, — Язлофча».

[дефтер із Чортківської нахії]

У п’яти стовпчиках, що збігали згори вниз, на першій сторінці записано ім’я якогось Василя, далі — Тимка. У закручених каліграфічним почерком списках платників податків були пасічники, пригодії, ткачі, кушніри, волоцюги, сироти і ягуді.

Залишивши на завтра язловецький дефтер, Ібрагім неспішно пройшов доріжкою в надвечірній тиші, покритій тінями високих платанів, до павільйону, звідки найкраще проглядалося Мармурове море.

На Стамбул сповзало надвечір’я.

По обидва боки берега блимали вогники стамбульських кварталів.

Далеко, майже на горизонті, летіли сірі чаплі.

Ібрагім подумав, що палац, місто й Мармурове море на цій землі будуть вічними, бо така воля Аллаха.

Останній правитель Кам’янець-Подільського еялету паша Мустафа Каграман наказав у вересні 1699 року всім підлеглим йому санджакам лаштуватися в дорогу. Згідно з Карловецьким договором, Польському Королівству поверталися землі, що двадцять сім років належали Османській імперії. Військо й цивільні мусіли залишити обжиті й облаштовані за ці роки міста й містечка, кам’яні мости через річки, мінарети, прибудовані до церков, і впорядковані дороги. Наказ стосувався всіх військових підрозділів та підданих Османської імперії, їхніх жінок і дітей, а також іль-язиджи Мурзи — збирача податків у містечках і селах поблизу Язлівця. Мурзу знали в усіх навколишніх селах, а він знав усі шляхи, якими їздив туди-сюди протягом десяти років, перебуваючи на службі. Молодим урядником прибув до прикордонного містечка для переписування населення та збирання податків. Евлія Челебі, відвідавши ці землі, порівняв їх із саламандрою в огні, тому ніколи османи не почувалися тут у безпеці.

Коли Мурза заїжджав у село в супроводі невеличкого загону яничарів, то діти бігли за ним, викрикуючи «Агій, агій». Чули від старших, що колись перед їхнім народженням, коли османи підступали до Язлівця й Бучача, через їхнє село попри Червону керницю їхав якийсь ага, можливо, навіть сам султан. Яничарів-вершників митницькі дітлахи сприймали за почет Мурзи, а самого Мурзу за агу або пашу. Бігли за ним до місця, до якого митницькі звозили свій податок. Якщо в Язлівцях сто яничарів поїли своїх коней, то кінське хропіння могло допливати джерельними потічками до Митниці.

Протягом осені 1699 року часто шурхотіли комиші, проводжаючи підрозділи язловецького гарнізону. Їхали османи через Митницю Волоським шляхом і звертали до Чорткова, щоб наздогнати й долучитися до чортківського гарнізону, який ста возами вирушав до Кам’янця.

Останніми залишали Язловець піхотинці, яким уже дихали у спини польські рейтари.

Мурза як міг тягнув час. На трьох возах, якими мусив він подолати три тижні дороги, лежало все добро, зароблене тут, у Язлівцях і Митниці. Про нього чули навіть у найдальших закутках санджаку, і не тільки тому, що Мурза збирав податок для султана, але й через