Вічний календар - Василь Махно
Роман Василя Махна «Вічний календар» — своєрідний український літопис, масштабна родинна сага, в якій поєднуються, переплітаються, співіснують і антагонізують історії кількох українських сімей від ХVII століття до наших днів. Тло — всесвітня історія, в якій ніколи не бракувало ні воєн, ні зрад, ні одвічної жаги до життя. Герої роману Василя Махна несуть у собі риси різних поколінь, національних характерів і ментальностей, протистоять часу й обставинам, витворюють і продовжують себе, повсякчасно утверджуючи одвічний постулат: історія насправді не вчить, вона тільки гартує.
«Ця земля схожа на саламандру в огні»
Евлія Челебі (1611–1682)
«Може бути зле, коли людина не відчуває тривалості часу. На війні не буває нудно, у нещасті теж, і в муках. Коли важко, не буває нудно»
Меша Селімович «Дервіш і смерть»
«У кожного з нас є свої причини пам’ятати і забути»
Жозе Сарамаґо «Євангеліє від Ісуса»
Частина перша
1672. САЛАМАНДРОВА ЗЕМЛЯ
Дійові особи:
Мегмед IV, османський султан
Фазил Агмед Кьопрюлю, великий візир
Гриць Баревич, митник
Анна Баревич, дружина
Варвара Баревич, дочка
Іван Баревич, син
Матій Баревич, син
Павло Баревич, син
Міхал Вишнівецький, польський король
Ян Собєський, польський король
Антоній Волянський, хорунжий польської гусарії
Ашкеназі, гебрейський купець із Язлівця
Минас Сиринович, вірменський купець із Язлівця
Якуб, Асфатур, Кшиштоф, сини Минаса
Богдан Сеферович, вірменський воєначальник із Язлівця
Саббатай Цві, гебрейський лже-Месія
Сара, дружина Саббатая Цві
Язловецькі бейлербеї
Ходжа Алі-ефер, писар Дивану
Мурза, османський урядник
Онуферко, птахолов та інші
1
Месія з Ізміру
Розпочинається наша історія із того, що восени 5426 року від створення світу, 1666 року від Різдва Христового, 1115 року за вірменським літочисленням і 1076 року мусульманського календаря Гіджри з порту міста Ізмір відплила ґалера-баштарда. Подія, на котру можна було б не звернути уваги, якби цією ґалерою плив до Стамбула хтось інший, а не Саббатай Цві, ізмірський мешканець, який оголосив світові про своє месіанство. Надходили роки, у які тривожно вчитувалися юдейські книжники та християнські богослови, щоби зрозуміти: що чекає цей світ. А очікували вони приходу Месії та кінця світу. Ось чому не стихали суперечки по синагогах, бо книжники, йдучи за кожною літерою Тори, послинюючи пальці, розвивали сувої пергаменту, аби збагнути слова спершу очима, а відтак — розумом. А християнські богослови, такі як Йоаникій Ґалятовський, були переконані, що лише християни дотримуються закону Мойсея, тому будуть спасенні. Астрономи вдивлялися в зоряне небо, вишукуючи звізди й небесні знамення, щоб першими помітити що-небудь, що підказало б їм вістку про останні часи. Бо відомо, що перед останніми часами прийдуть лжемесії, війни, голод, хвороби, потопи й настане велике збаламучення всіх народів. У Лондоні, до прикладу, тоді бушувала чума, завезена голландськими купцями. Клерк королівського Адміралтейства Семюель Пипс у щоденнику описуватиме, що після наказу влади знищити всіх псів і котів ареал епідемії розширився. Ціле літо міські пацюки розносили смертельну хворобу, а мешканці Лондона виносили трупи з домів і складали на вулицях, бо не було чим вивозити на цвинтарі. І тільки на початку вересня королівський пекар забув загасити піч, у якій випікав хліб для двору, — і вигоріло тоді пів міста. Разом із будинками згоріли переносники хвороби, — й усі, хто покинув Лондон — повернулися. І вершилися тоді по світу також події, про які забулося, і тому ми їх теж не можемо згадати. А той Саббатай Цві, який поділить світ на двадцять шість частин (про що розповімо згодом) для своїх послідовників, зовсім не переймався, що імперії та королівства давно володіють тим, що він так легко роздавав. Османська і Римська імперії, Іспанія і Португалія, Московське царство й династія Цін у Китаї, відречення Патріарха Никона й відкриття гравітації Ісааком Ньютоном, англо-данська війна й перша друкована Біблія вірменською в Амстердамі, — ось чому все, що пов’язано невидимими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами.
Так-от, вересневої пори, за день до призначеного виходу ґалери з ізмірського порту, до реїса Пападуполоса навідався Саббатай Цві. Він знайшов капітана в портовій кафані. Пападуполос присів пообідати. Реїс був голодний, а розмова з юдеєм могла затягнутися. Саббатай Цві помітив це незадоволення й відчув до себе неприязнь. Навіть чіпкий погляд капітана, яким той зміряв юдея, перейшовшись із Саббатаєвої голови до Саббатаєвих ніг, не віщував приємної розмови.
Стіл перед реїсом був ще порожнім, і коли реїс ковтнув слину — Саббатай почув воркотіння Пападуполосового шлунка.
Але Саббатай Цві розпочав:
«Я — Саббатай Цві», — говорив швидко юдей, тримаючись міцно за кожне слово, наче безсилий плавець за очерет. Говорив упевнено й за хвилину виклав суть справи. Тримався Саббатай так, що наче це Пападуполос просився до нього на ґалеру, а не навпаки.
Слухав Пападуполос Саббатая і згадував плітки про цього
