Вічний календар - Василь Махно

Пападуполос звично нагримав на матросів і став чекати, коли з будиночка покажуться юдеї.

«Рибалки вийдуть у море першими», — сказав він своєму помічнику чи то з докором, чи просто, щоби щось сказати.

Коли на узбережжі й у порту нарешті почало пробуджуватися життя, двері будиночка відчинилися. Пападуполос це запримітив, але зі складу ніхто не виходив. Першим показався Саббатай Цві, тримаючи під пахвою книжку, а за ним вийшло десять юдеїв і та сама жінка-юдейка, яку цієї ночі Пападуполос поїдав очима. Усі дванадцятеро поспішили піднятися на корабель. Ще вчора, домовляючись із Пападуполосом, Саббатай Цві, про якого гудів цілий Ізмір, спробував пояснити грекові, що відпливати потрібно негайно, бо його з супутниками переслідують ізмірські рабини. Але чого власника корабля і його ненадійну команду це мало обходити? Ось чому відпливали зранку, дочекавшись припливу. «Одна морока — йтимуть проти вітру», — роздумував Пападуполос.

Отже, з Ізміру поспішно забирався Саббатай Цві. Той, за ким приліпилося «Машіах», перед яким у юдейських кварталах Ізміру одні падали на коліна, танцювали й веселилися, а інші — плювали в бік, звідки вітер чи людський поголос доносили його ім’я. Але що з того? Корабель Пападуполоса, завантажений ізмірським товаром, все одно плив би до Стамбула. З цими дванадцятьма чи без них.

Передучора Саббатай Цві прийшов до синагоги з дитячою колискою, у якій лежала риба, загорнута в сувій Тори. Він ніс колиску, наче діжку вина, привертаючи увагу перехожих і продавців, чиї крамнички траплялися на його шляху. За ним ішла Сара. Вона ступала слід у слід, тримаючись поглядом за тінь, що падала від Саббатая. За ними прямували ще кілька його послідовників. Біля синагоги процесія зупинилася, і Саббатай звернувся до своїх супутників, але звичайно, його чули перехожі, крамарі й рабин усередині синагоги, двері до якої були відхилені.

«Я Саббатай Цві, Машіах народу ізраїлевого, кажу вам усім, що надходить час юдейського визволення», — і ввійшов до синагоги.

Рабин зустрів Саббатая майже на порозі, бо крики на вулиці привернули його увагу.

«Це ти посмів вимовити ім’я Всевишнього, яке дозволено вимовляти первосвященнику один раз на рік, у день Йом Кіпуру, у Єрусалимському Храмі?» — запитав його старий рабин.

«Я, — відповів Саббатай Цві, — я собі це дозволив, бо я — Машіах».

Рабин опустив очі.

«А що ти приніс до синагоги?» — спитав, показуючи рукою на колиску, яку Саббатай не відпускав, притиснувши до грудей.

«Рибу, загорнуту листком Тори».

«У листок Тори?» — тремтячими губами перепитав старий рабин.

Сара, що стояла поруч із Саббатаєм Цві, побачила, як у рабина, що служив у синагозі більше сорока років, підкосилися ноги.

Минув час, коли всі рабини Ізміра прокляли Саббатая Цві, і той зник із міста, з’явившись у Салоніках, а звідти переїхав до Стамбула.

Мине ще кілька років, поки Саббатай Цві з’явиться з колискою в руках на сходах синагоги в оточенні своїх учнів і прихильників.

І коли корабель, вийшовши з ізмірської бухти, узяв курс на Стамбул, то дехто з юдеїв, відчувши перші подуви морського вітру, дістали свої талеси й накрилися ними. Затріпотіли над головами мандрівників атласні вітрила. Стерновий, тримаючи обома руками хитке стерно, гукнув щось команді, а ті розбіглися палубою корабля натягати вітрила. Тоді одинадцятеро чоловіків і жінка на ім’я Сара зійшли у трюм, щоб захиститися від вітру.

Корабель проводжали, як потім розказуватиме на допиті Пападуполос у Стамбулі султанській охороні, кількасот ізмірських юдеїв.

Вони не плакали й мовчали, відчуваючи різь в очах від солоного морського повітря. І кожен бажав затримати мандрівців. Але коли корабель розплився на горизонті, вони, позітхавши, взяли своїх дітей і пішли домів із тягарем на серці.

На ґалері ж, що впевнено пливла до Стамбула, був Саббатай Цві, уродженець Ізміра, Месія народу Ізраїлю зі сподвижниками й Сарою, яка була його дружиною. Це він, Саббатай Цві, заплатив власникові корабля за подорож і наказав плисти до Стамбула. Саббатай Цві підставляв своє лице потокам морського вітру й чув, як тріскотить тканина. Він обернувся, щоби подивитися на Ізмір. Місто, у якому він, Саббатай Цві, народився сорок років тому, зменшувалося з кожною милею шляху ґалери, що відпливала, як йому здавалося, назавжди. У свої сорок він багато подорожував, вивчав Тору й Кабалу, втікав із міст, сварився з рабинами й ніде надовго не затримувався.

На горі Пагос, яка нависала над містом, виднілася фортеця Кадіфекале. З того місця найкраще проглядалася затока. У дитинстві Саббатай Цві видряпувався крізь чагарники й маслинові гаї на фортечну гору й роздивлявся кожну деталь, що відкривалася перед очима. Найбільше вабила його зелена затока, особливо поночі, коли на ґалерах і човнах засвічувались олійні ліхтарі. Тоді, коли море заспокоювалося, Саббатай повертався додому, боячись псів і яничарів. Сходив із гори, відчуваючи подих Творця. Удома, як завжди, Саббатай заставав переполох: мама кричала, що хлопця посікли яничари або ж його викрали, аби продати у Стамбулі. І коли Саббатай підходив до батька, той клав йому на голову руку й, нахилившись, щось шепотів Саббатаєві на вухо. І хлопець ішов спати.

Наче прощаючись з Ізміром, Саббатай ще бачив, як під горою, із суцільної стіни кам’яних будинків, виростали шпилі мінаретів. І як вулички зросталися зі стінами будинків. А мутна пелена туману прикривала і гору, яка присіла над містом, і саме місто.

Кораблем хитнуло, і Саббатая Цві ледь не збив із ніг дебелий канатник, який біг щодуху до центральної щогли. І Машіах поспішно спустився в трюм, у якому була Сара з десятьма свідками його месіанства. Сара лежала, накрившись вовняними одежами, бо її починало вивертати від морської хвороби. Саббатай вирішив її не турбувати. Натомість, сівши в коло своїх спільників, почав із ними розмову.

Усі вони були з Ізміра. І тільки Сара, яку Саббатай привіз у рідне місто здалеку, була родом із Поділля, але виростала в Каїрі. Там молодий Саббатай одружився з нею, бо, прочувши про Машіаха, Сара, яка страждала неврозами і якій часто ввижалися пророки та її покійний батько, розрубаний навпіл козаками Хмельницького, оголосила себе нареченою Машіаха. Поголос про красуню, котра увірувала в те, що вона наречена