Вічний календар - Василь Махно
Гриць Баревич виріс у Горабабі, а його Анна походила з Червоногорода. Зустрів він її там, коли їздив купувати худобу. Табуни приганяли з Волощини. Червоногород лежав в уголовині річки Джурин, що зігнутим коліном стискала високі пагорби, утворюючи котлован. Пагорби й дерев’яна фортеця обороняли південні рубежі Польського королівства, а червоногородським старостою був тоді Анджей Францішек Сапєґа. Навколо фортеці гніздилися по схилах хати, у яких жили поляки, русини й волохи. Гриць, коли вже сторгувався зі старим волохом на ім’я Санду та готовий був переганяти табун із десяти молодих ялівок і п’ятнадцяти овець, побачив на ринку Анну. Дівчина, якій було не більше шістнадцяти років, переходила торгову площу. Ішла в напрямку дороги, котра вела аж на вершину одного з червоногородських пагорбів.
Попросив Гриць Санду постерегти його табун.
Разом із табуном привіз Гриць до Горабаби й Анну.
Вінчалися Гриць із Анною в Язлівцях, бо в Горабабі церкви не було. Коли молоді в супроводі горабабських дружбів і дружок поверталися зі шлюбу, то Грицева мама, Настя Баревичева, сказала поїхати через митницькі землі. Тому задля безпеки молоді весільний почет затримали й переночували в Язлівцях. Наступного ранку, переїжджаючи Митницю, Баревичева показала Грицеві та Анні, де був їхній фільварок і звідки вона з дволітнім Грицем втекла від татарського нашестя.
За рік у молодого подружжя народилася дівчинка, яку назвали Варварою, а ще за рік померла Настя Баревичева. Потім народилися Матій та Іван. Гриць із Анною давно хотіли перебратися ближче до Язлівця, або ж навіть у самі Язлівці, бо прочув Гриць, що язловецькі ярмарки збирають купців з усіх сторін, і на язловецькому шляху знову з’явилися митні кордони. Тому вирішив повернутися до земель, звідки походили всі Баревичі. І сказав про це Анні в перший день після тритижневого дощу, який вони пережили у страхові та молитвах, бо готові були вже до смерті. Анна ходила з великим черевом і ще перед зливою горабабські жінки вирахували, що на Трійцю народиться в неї дитя. Пасха за календарем 1660 року припадала на 22 квітня, а Трійцю святкували через п’ятдесят днів по Великодневі, то Анна очікувала пологів у першій половині червня.
«Поки зберемося — вода в річках спаде», — сказав промоклий до рубця Гриць. І, позираючи на Анну, додав: «Після сарани й дощу сюди прийде голод».
Усі з горабабських, хто пережив зливу, покинули селище над Стрипою, з якого майже нічого не залишилося: буря позмітала забудови, і люди подалися шукати інших, безпечніших місць.
Перенісши на плечах до воза телятко та овець, а курей — за крила, привіз Гриць дружину Анну і трьох дітей — п’ятилітню Варвару, Матія та Івана, яким було три й два роки, — до Митниці, зарослої бур’янами й покинутої людьми.
Приїхали Баревичі до Митниці, яка колись перепускала торгові валки на язловецький ярмарок. Вирували ярмарки в Язлівцях у день святого Юрія за руським календарем, у місці, визначеному польським королем. Збирачі податків тут, у Митниці, збирали плату з волоських, грецьких і турецьких купців, які їхали спродати й купити. Дехто з тих митників осідав над берегом Джуринки, а дехто перебирався до Язловець на постійне проживання.
Баревичі сиділи на своєму ґрунті ще від часів королівщини, але відколи князі Бучацькі вимерли, а Язлівець перейшов Конєцпольським, то залога фортеці обороняла лише Язлівці. Ось чому татари, переходячи Дністер, стрімко діставалися Поділля. Саме тому рід Баревичів вивітрився з митницької землі. Залишився один Гриць. Був він останнім із Баревичів, і Митниця, що належала колись його родові, бо так було записано у спалених і втрачених книгах, тепер стояла пусткою.
Ще перед горабабським потопом Гриць переїхав убрід одновухим конем Стрипу в напрямку Волоського шляху й подався шукати Митниці. Колись тут уздовж річки Джуринки, в її улоговинах, тулилися до високих берегів дерев’яні двори. І Митниця, повз яку проходив Волоський шлях і до якої завертали купці, що хотіли дістатися до міст Польського Королівства, була наповнена людьми. Але інколи вітряні коні татар добігали до Митниці, минаючи річки й мочари. Вони спалювали селище кілька десятків разів. Вогонь ковтав Євангелія, часослови, псалтирі й церковні книги з іменами тих, хто тут народжувався й помирав. Попіл паперу навіки ставав землею цієї землі. І хоч імена не було куди записувати, і пам’ять пахла притухлим попелом, — все одно крізь зволожену землю проростала трава, а залишені згарища заростали різнотрав’ям. Вузли річок наповнювали землю вічною течією життя, пробивалися озерцями і джерелами. А селища поблизу Язлівця, виструнчившись уздовж Стрипи, займали разом із містечком оборонну лінію. Ховалися вони у видолинках річок, заходячи за лісисті пагорби, серед яких і губилися.
Мама переказувала, і це врізалося Грицеві в пам’ять, що місцеві задовго до появи куряви, яка супроводжувала татарську кінноту, розпізнавали нашестя. Випереджав татар запах молока їхніх низькорослих кобилиць. Цвіркало воно з чорних вим’їв у дорожній пил, бо не встигали випивати його народжені в походах лошата — так їх було багато. Згадувала мама і про ядучий чоловічий піт татарських кіннотників, перемішаний із запахами зеленої пшениці й полину, і про просмерджені сідла-ярчаки, і про порох буджацьких степів, і про дим від згарищ, який висів у повітрі до першого дощу.
Їхав Гриць одновухим конем, який до того ж утратив дві підкови, і чув, як у відсіченому шаблею вухові дзижчали оводи. Залетіли в поранене вухо коневі, коли Гриць вирішив перейти Стрипу вбрід. Кінь мотнув головою — і овід, пролетівши перед очима Гриця, продірявив липневе повітря і зник. З’їхавши з Волоського шляху, Гриць повернув на захід, шукаючи місця для поселення. Праворуч від шляху виднілися зарослі полинами місця, із яких вибирали червоний камінь, але після того, як люди втекли звідси, усе заросло верболозами. Гриць поплескав коня по шиї й, доїхавши до язловецького шляху, зупинився перед джерелом. Кінь форкнув, опустив голову й намацав тремтливою мордою джерельну воду. Принюхався й почав пити. Гриць зіскочив із коня. Став навколішки й зачерпнув долонею воду зі слизьким зеленим мохом.
