Вічний календар - Василь Махно
Анна, розклавшись, годувала дітей.
Ашкеназі прискакав до Баревичів і запитав — хто вони? Гриць відповів, що залишили Горабабські ліси, бо пережили страшну зливу. Тоді Ашкеназі запитав, чи не думають вони тут осідати? На що Гриць не сказав нічого, а лише показав на Анну з дітьми.
Ашкеназі побачив трійко малих дітей і Анну з великим черевом — ось-ось розродиться. Гриць, розмовляючи з Ашкеназі, ніяк не міг накинути на шию теляті шнурка, бо воно мотало головою.
«А хто це з паном?..» — почав Гриць і застиг на півслові.
«Кличуть мене Ашкеназі».
«То хто це з паном Ашкеназі?» — повторив своє запитання Гриць.
«О, це Антоній Волянський. Хорунжий гусарії. Їде до свого фільварку».
«А де фільварок?»
«Тут, на узвишші. По дорозі до Ягільниці».
«Я тут був минулого року, але нічого не бачив», — сказав Гриць.
«Ну певно, — викрикнув Ашкеназі. — Рік тому тут нічого не було, а за рік усе збудували: і дім, і стайні».
«А хто будував?» — поцікавився Гриць.
«Вірмени, — відповів Ашкеназі й запитав: А ви хто? Як вас кличуть?»
«Гриць Баревич», — відповів. Нарешті йому вдалося прив’язати до ліщини норовисте теля.
Ашкеназі напружив пам’ять і згадав, що Баревичі сиділи на цьому ґрунті, бо ще його, Ашкеназі, дід Мордехай Ашкеназі, зупинявся в Баревичів, мандруючи на Волощину чи з Волощини, коли його могла застати в дорозі ніч.
«То ви Баревич? — насамкінець запитав Ашкеназі. — Панові Волянському ці землі подарував король».
Ашкеназі розвернувся й помчав наздоганяти бричку з вершниками. Далеко від’їхавши від місця, на якому зустрівся з Баревичем, Волянський поцікавився в Ашкеназі:
«Чи то ваш знайомий?»
«Ні, мій дід знався з його дідом».
«Ага. А що він тут робить?»
«Каже, — почав Ашкеназі, — що, рятуючись від повені, шукає місце, де б осісти.»
«І що вибрав? — поцікавився Антоній.
«Не знаю, але Баревичі колись були власниками Митниці».
«То він Баревич?»
«Так».
«Але тепер власник я», — відповів Волянський, даючи зрозуміти Ашкеназі, що ні з ким ділити цю річку, пагорб і ці порослі полинами видолинки не буде.
Бричка поволі поповзла за чотирма вершниками в напрямку Ягільниці. За якийсь час перед ними виріс крутий пагорб, який треба було здолати, щоб нарешті дістатися фільварку.
Землі навколо Язлівця були за Конєцпольським, а Митниця була нічиєю.
Над Грицем висіли мутні зірки.
Він лежав на траві, підклавши під голову дві опавки з вівсом, і дивився на зоряне небо. Зірки то зринали жовтими проблисками, то зникали. Над Митницею пропливали хмари.
Анна, обклавшись дітьми, спала на возі.
У першу ніч на митницькій землі Баревич для безпеки спутав коней, теля й овець, щоб трималися купи, бо серед цих заростей і безлюддя намножилося тут усякої всячини. Одновухого ж припнув до розлогої ліщини. У нічному безгомінні, над яким висіли на небесній ковдрі зірки, над яким падали, викрешуючи іскри вогню, комети, поринуло в сон п’ятеро душ, потомлених переїздом і розморених червневою спекою. Спали їхні коні, вівці й кури. Намагався заснути й Гриць. Перевертався з боку на бік. Колов у плечі неперебраний з остюками овес. І хоча пахло духмяним різнотрав’ям, а під ранок з’явилася від прохолоди джерела тонка мряка, схожа на павутиння, що зачепилося за кущі, — усе ж сон не зламав Гриця. Різними думками відганяв від себе сон.
Пригадував Горабабу, зливу і чомусь своє весілля. Потім за якусь мить — розмову з Ашкеназі та бричку Волянського. І коли несподівано запіяла курка протяжним голосом жертви, то побачив чиюсь тінь, що прошмигнула з білим крилом курки в зубах у волохату темінь. Стривожився одновухий і мекнуло теля. Пішла колами луна. Діти та Анна спали твердо. Скрикував уві сні лише найменший Іван, притуляючись до маминих грудей. Плямкав і шукав пуп’янок маминої цицьки.
Коли перше сонячне проміння ковзнуло по митницьких пагорбах, Баревичі не дорахувалися курки. Про нічну пригоду з куркою Гриць розповідав Анні, коли та вмивалася біля джерела. Черево в Анни було таке велике, що зігнутися вона вже не могла. Стояла навколішки. Поки розчісувалася, Гриць сказав, що поблизу, певно, є лисяча нора, і курку потягнула лисиця. Потім почав розплутувати коней і овець.
Поснідали тим, що привезли з собою з Горабаби.
Гриць хотів поговорити з Анною про тимчасовий переїзд до Язловець, але перебили діти: Матій почав вередувати. Варвара схопила малого за обшивку й понесла до джерела. За ними біг Іван, шарпаючи сестру за спідницю. Анна гримнула на них, і Варвара опустила Матія на землю. Іван зашпортався, впав, зайшовся ревним плачем.
«Анно, поїдемо до Язлівця…» — сказав Гриць, дивлячись, як Іван спинається на ноги.
Торгуючи худобою ще в Горабабі, Баревич доробився грошей. До того ж, перед своєю смертю Настя Баревичева показала синові родинні скарби, які їй вдалося забрати з собою, утікаючи від татарів. Було там дванадцять перснів, кілька ланцюжків і 300 червоних золотих. І якщо б захотів Гриць будувати щось чи купити собі фільварок, то вистарчило б йому на все.
Анна й сама розуміла, що цього року не вдасться їм осісти тут, на митницьких ґрунтах. Оглядаючи хащі з ліщини й верболозу, клаповухі лопухи і стовбури колючих будяків, які почали цвісти, бачила, яке запустіння прийшло на цю землю — і тому погодилася на переїзд до Язлівець.
«Я згодна», — тихо відповіла.
Гриць тримав на руках малого Івана, який уже встиг заспокоїтися. Малий
