Вічний календар - Василь Махно
А тепер, 1672 року, покликав Сеферовича Конєцпольський супроводити невеликий загін послів, що лаштувався до Стамбула. Потрібно було провести їх за Дністер, бо їхали вони на перемовини з великим візиром. Перемерзлими шляхами разом із послами Сеферович дійшов до Цицор. Розпрощавшись із посольським загоном, який прямував у Ясси, перебув Сеферович кілька днів у Цицорах. Просив Конєцпольський Сеферовича не просто супроводити посольство, на яке, звісно, могли напасти татарські чамбули, хоча татари взимку сиділи в себе в буджацьких степах, та й з Криму також у холодні зимові місяці ніхто ніде не вирушав. Сеферович мусив розвідати в Молдові, чи не приготовляються османи до війни. Він одразу помітив, що жодних воєнних приготувань нема. У містечках із фортецями османи тримали невеликі залоги — не було потреби в більшому війську, бо самі господарі Молдови й Волощини справно платили гарач. Османські урядники приїжджали тоді, коли потрібно було переписати населення, з якого збирали податки. А османське військо з’являлося тут, коли хтось із господарів бунтував, або ж османи йшли воювати в Європу. Люди Сеферовича та їхні коні перепочили й роздивилися довкола, а тоді рушили на північ, сподіваючись дістатися за два тижні до Язлівця. Але перейшовши Дністер, загін Сеферовича змушений був затриматися. Тріскучі лютневі морози наздогнали їх за Дністром, і доїхали вони лише до Чорткова. Там і перебули тиждень, а коли мороз відпустив — рушили до Язлівця. Минала перша декада березня. Сікло снігом. З Чорткова поїхали через Ягільницю. Наближаючись до Митниці, Сеферович зауважив фільварок, до якого вела засніжена дорога, перешита заячими та лисячими слідами. Було сонячно. На морозі виблискував срібними голками сніг. Під вершниками рипіли сідла. Комонні були одягнені в кафтани з верблюжої шерсті, які Сеферович відкупив у Минаса Сириновича для своїх вояків. Морозяний вітер щоразу зривався серед голого поля, збурюючи вранішній сніг. Загін долав шлях поволі. Вершники їхали з опущеними головами, заплющивши обліплені снігом очі. Потрапивши дорогою у сніговій, і коні, і вершники були обліплені снігом. А здалеку вони нагадували тремтливий срібний ланцюг. Праворуч, кілометрів за два, серед білого поля показався двір із господарськими забудовами. Але чи хтось там був, чи ні, розібрати було годі. Від тривалого безсоння й зимового сонця в Богдана Сеферовича почалося запалення очей. І коли крижаний вітер налітав на загін, Богдан відчував різь у закислих очах. Поруч їхав його молодший брат Томаш. Майже цілу дорогу брати не розмовляли. Але тепер, побачивши фільварок, Богдан Сеферович спромігся на кілька слів:
«А чий то маєток?»
«Антонія Волянського», — не одразу відповів Томаш.
«Ніколи не чув про такого».
«Хорунжий гусарії. Земля ця, — продовжив Томаш, — подарована була йому королем. Волянський прийняв, бо ніхто інший не хотів би тут бути».
Тепер обидва Сеферовичі повернули голови до фільварку, наче вирішували: завернути туди чи ні. І тоді Богдан пригадав собі, що минулоріч поширилася чутка, що за Митницею татари розграбували чийсь фільварок: худобу й коней забрали, але він тоді перебував під Краковом, тому чий то був маєток, не знав.
«Зупинимося в Баревича», — сказав Богдан Сеферович до Томаша. І, витягши шаблю, гукнув, щоб усі, хто їхав за ним, почули, і показав шаблею напрямок. Коротший шлях до Баревича, а звідти на Язловець був переметений сніговими кучугурами, тому Богдан вирішив їхати до Ставища, щоби вздовж Джуринки вибратися на роздоріжжя. Коло Джуринки їх захищатиме високий пагорб, і морозяний вітер не так дошкулятиме. Коли вони з’їхали й пішли чвалом уподовж річки, то побачили, що крига ще міцна, але острах проломитися з кіньми під воду змусив їх шукати проходу. У кінці пагорба, який їх захищав від вітру, знайшли дерев’яний міст і, щасливо переїхавши його, втрапили на язловецький шлях.
Господа Баревича стояла вже на язловецьких полях, а перед нею біля Червоної керниці притулилося по обидва боки природної улоговини кілька дерев’яних хат. Тут жили селяни, які так само як і Баревич, повернулися з придністровських лісів до Митниці. Дехто з них допомагав Грицеві в митних справах та випасанні кінських табунів.
Язловецьким шляхом ішов русин, і хоч до Баревичевої господи зоставалося кілька верст, Богдан Сеферович призупинив свій загін.
«Ти з Митниці?» — запитав русина Сеферович.
«Так, пане», — ствердив той.
«А куди йдеш?»
«Додому, пане».
«Може, йдеш із Язлівця?»
«Із Язлівця».
«Пішки?»
«Пішки від Короташів. Кінь мені здох».
«А які новини в Язлівцях?»
«Помер купець Минас Сиринович».
«Минас?» — ще раз перепитав Богдан Сеферович. Але русин не почув запитання, бо, поклонившись, пішов далі. Видно було, що промерз.
«У Баревича зупинятися не будемо», — наказав Богдан.
І коли загін протоптаним трактом виїхав на язловецький шлях, то біля Короташів наткнувся на задубілого коня вороної масті — мабуть, того нещасного русина, а від найближчого лісу до падла вже підступалася зграя вовків. Хижаки, помітивши загін Сеферовича, почали обходити верш- ників. Їх було п’ятеро. Першою, продираючи животом примерзлий тонкою скоринкою сніг, вела їх вовчиця. Коні стривожилися й майже з останніх сил шарпнулися, рятуючи себе і своїх господарів від нападу. Вершники повитягували з піхов шаблі й так в’їхали до Язлівця.
Так у березні 1672 року Богдан Сеферович, війт Язлівця й суддя вірменського суду, що на свій кошт спорядив у Язлівцях загін, з яким відбивав літні напади татар, прославившись несамовитою відвагою, повернувся з Молдови. Він так і не дізнався про які-небудь приготування османів до війни. Про це він скаже графові Конєцпольському через тиждень після похорону Минаса Сириновича, докладно переповівши все, що бачив за Дністром та в Цицорах.
І якщо одні вірмени влаштовували ярмарки в Язлівцях і возили саламандр у скляних колбах, то інші сікли шаблями татарські голови як капусту, а були ще й ті, хто жив коштом громади при вірменській церкві Богородиці. Навчали вони дітей і переписували Святе Письмо.
Так, писар Ованес Евдокаці любив дивитися на зовнішнє оздоблення церкви, яке нагадувало йому філігранну працю переписувача Святого Письма. «Камінь, — розмірковував Ованес, — зберігає кожну стрілку, зроблену каменярем, кожну китицю винограду, обличчя ангела чи напис. І поки різьблений камінь не відпаде від
