Вічний календар - Василь Махно
«Минасе, книжки, які я переписую, забрали половину мого життя. І я не шкодую про це. Кілька років Палин Тохатеці, брат моєї матері, вчив мене каліграфії. — Я сиджу годинами в комірчині, вмочаючи в різні чорнила своє перо, і кожну літеру виводжу на дорогому венеційському папері. Кожна літера, написана мною, не подібна до іншої. Я ходжу зі Спасителем від літери до літери, від слова до слова, від сторінки до сторінки. Коли я дописую книгу й мушу поставити крапку — я змішую всі кольори чорнила — червоний, чорний і брунатний в одне — моя крапка стає перламутровою, бо кладу її на віск, щоб вона не затерлася. Я підсуваю тоді книгу до заломленого світла, яке падає навкіс із мого вікна, і висушую цю крапку. Тоді рукопис готовий і чекає лише, щоб його переплели м’якою телячою шкірою».
Послухав Минас Сиринович Ованеса й вирішив не купувати для Язлівця друкарні. За кілька років Ованесового переписування в язловецькій церкві він спромігся переписати «Євангеліє» і «Служебник», які переплели в Кам’янці-Подільському і згодом повернули до Язлівця.
Постійне сидіння у крихітній кімнатці позначилося на Ованесовому здоров’ї. Він почав сліпнути. Від якогось часу в Ованесових очах почали тьмяніти літери, а після години праці — і взагалі розпливалися, втрачаючи свої контури. На столі з’явився підсвічник, але єпископ був схильний думати, що з роками Ованес вирішив симулювати свої хвороби, щоб отримувати гроші ще й на свічки. До того ж, від сирості, у якій Ованес провів майже все своє життя, йому дошкуляли болі в спині, а на зміну погоди завжди крутило в кістках.
Тепер багаті язловецькі купці, що хотіли зробити подарунок церкві чи монастирю, почали замовляти рукописні книжки не в Ованеса Евдокаці, а в молодших переписувачів, які хоч і вчасно, проте не з такою ретельністю, як Ованес, виконували замовлення.
Часом пропускали у своїх переписах слова або ж навіть цілі рядки. Заголовні уступи привозили їм із друкарень. Не дбали вони й про те, як вималювати ту чи іншу літеру, з якої починався вступ.
Останнім замовленням, яке довелося виконувати Ованесові, був заповіт Минаса Сириновича. Цю духівницю у разі смерті купця мав прочитати на панахиді сам єпископ. Тому Минас, який тоді повернувся після кількарічного перебування в Єрусалимі, був особливо прискіпливий до Ованеса. Трапилося це за кілька років до Минасової кончини, саме тоді, коли заклали перші камені Вірменської брами. Ованесові принесли від Минаса списаний на кількох листках заповіт із умовою, що ніхто не повинен знати, про що в ньому йдеться. Ованес поволі переписував тестамент. Уже збудували половину брами, а заповіт не був готовий.
Минас кілька разів приходив до Ованеса й питав:
«Ованесе, ніхто, крім тебе, не торкався листків заповіту?»
«Ні, Минасе, — кожного разу, коли запишу якусь частину його, забираю зі собою й переховую».
«Уже половину брами збудовано, Ованесе».
«Знаю, Минасе, — відповідав Ованес. — Встигнеш добудувати?»
І Минас своєю рукою дописав наказ синам: «Міську браму вірменську, яку я розпочав, — закінчити».
Завершуючи майже наосліп Минасів заповіт, Ованес дізнався, якими багатствами володіє Минас Сиринович і на що після його смерті призначено гроші.
У січні 1672 року, коли заповіт було переписано Ованесом, а браму таки не добудовано, Минас Сиринович відчув, що наближається його відхід. Він попросив старшого сина Кшиштофа, щоби той запряг у сани двох жеребців і повіз Минаса на пагорб, із якого проглядається Язлівець. Не посмів не послухатися Кшиштоф, хоча везти глибокими снігами хворого Минаса не хотілося.
Сани йшли легко, ледь торкаючись снігу. Виїхали вони на фортечний пагорб. Минас сам устав із саней і пішов до муру. В останню мить Кшиштоф побачив, що батько дістав з-під кожуха велику скляну колбу, у якій довший час возив саламандр, боячись пожежі, — і кинув її у провалля, над яким височіла неприступна фортечна стіна. Колба, вдарившись об каміння, розлетілася на друзки.
Минас вдивлявся туди, де будувалася Вірменська брама. З високого пагорба саме те місце було прикрите білою пеленою зимового туману, але Минас шукав його, напружуючи останні сили.
«Коли Сеферович повернеться з Молдови, Кшиштофе, то запитай, чи буде війна».
Це були останні слова Минаса Сириновича. Більше ніхто нічого від нього не почув. Повернувшись додому, він зліг і, пробувши в гарячці два тижні, помер.
Після того, як юдеї Язлівця відправили до Стамбула Ашера й Нахума, прийшов до них ще один лист із Амстердама — про те, що Саббатай Цві прийняв іслам і виявився лже-Машіахом. Ще писалося в тому листі, що ті, хто повірили Саббатаєві й пороздавали свої маєтки, тепер бідують. Натомість у Язлівцях ні Ашкеназі, ні Залман, ані ще кілька купців, які торбами возили гроші з ярмарків, не спішили розпрощатися зі своїм майном. Вони спорядили нещасних Ашера й Нахума за свій кошт, але на більше не виявили охоти. Тепер Ашкеназі переймався звістками від Моше бен Єґуди Бебері. Сам Ашкеназі вже не їздив ні до Волощини з Молдовою, ні до Стамбула. Купував крам тут, у Язлівцях, і возив до Кракова, але інші юдеї та й вірмени, які поверталися з півдня, приносили тривожні вісті.
Розмовляючи якось із Залманом, Ашкеназі припустив, що до Язлівця османи не дійдуть та й буджацьких татар не пустять.
«Навіщо їм наш Язлівець?» — питав Ашкеназі Залмана.
«А я знаю?» — відповідав Залман.
Ашкеназі дивився на гору, де височіла фортеця.
