Українська література » Сучасна проза » Вічний календар - Василь Махно

Вічний календар - Василь Махно

Читаємо онлайн Вічний календар - Василь Махно
юдея, які поширювалися в Ізмірі. Саббатай насамкінець запевнив реїса, що щедро заплатить за себе і своїх супутників, якщо той погодиться взяти їх на борт.

«А скільки вас?» — запитав Пападуполос.

«Дванадцятеро, — згорда відповів Саббатай. — Одинадцятеро чоловіків і Сара, моя дружина».

Пападуполос згадав, як хтось із його конопатників переповідав, що в Ізмірі об’явився юдейський месія, мовляв, щойно той месія повернувся з Палестини, звідки привіз собі дружину Сару, яка затьмарила вродою всіх ізмірських красунь. Власне, про це торочили у своїх розмовах мусульманські, християнські та юдейські доми. Подейкують, що ходить той месія вулицями з кількома своїми послідовниками і співає псалми. Виглядає на божевільного, але він не божевільний. Хтось інший із пападуполосової команди, хто слухав цю розповідь, додав, що ізмірські рабини не приймають того Саббатая, але кілька десятків юдеїв тут, в Ізмірі, таки повірили в його слова і готові йти за ним навіть на край світу.

Коли ґалеру завантажили і штурман подав веслувальникам першу команду, до порту зійшлося кілька десятків ізмірських євреїв з дітьми. Дехто з них плакав, а дехто вигукував прокльони вслід ґалері-баштарді, що вже відпливала. «Що вони там кричать?» — питав себе реїс Пападуполос. До його вух, зарослих чорним волоссям, набивалося морське повітря, приглушуючи слабкі голоси юдеїв на березі. За якийсь час затріпотіли напнуті вітрила. Люди в порту злилися з портовими забудовами. А ті євреї, які збилися докупи на кормі і яких, Пападуполос погодився перевезти до Стамбула, вдивлялися поперед себе за горизонт. Їх наче й не обходило, що там відбувається на березі. І лише чорноволоса Сара, яка була серед тих пасажирів, оглядаючись на берег, посміхалася.

До десятка довгих весел по обидва боки бортів ґалери було приставлено понад сто веслярів, яких набирали в Ізмірі чи приміських селах, а решту — привозили з невільничих ринків. Штурман, його помічник, наглядач за невільниками, ковалі, конопатники, такелажники, теслі — складали строкату команду, з якою міг упоратися лише реїс Пападуполос, ізмірський грек, предки якого служили ще в Хайреддіна Барбароси. Цього разу на ґалері також було тих дванадцятеро пасажирів, які вчора попросилися до Стамбула.

Переважно перевозили Пападуполосовою ґалерою пшеницю, яку зберігали у складах ізмірського порту. Була та ґалера о двох щоглах, на яких пошарпані й витерті сильними подувами середземноморських вітрів атласні вітрила висіли наче штани-шаровари на кривих ногах капітана.

Часто в морських переходах ґалеру наздоганяв сироко. Ось чому Пападуполос найбільше боявся вітру-сироко, який роздирав тканину вітрил і трощив щогли. Плоскодонну ґалеру, залиту штормовими хвилями, могло викинути на берег. Навіть тоді, коли канатники вчасно опускали вітрила, а наглядачі за гребцями-невільниками, слухаючись наказу капітана, маневрували. Все одно виживали не всі. І Пападуполос із тими, хто вижив, скидав з кам’янистих берегів острова тіла нещасних потопельників. Знаходили їх по цілому берегові. Птахи кружляли над ними, щоби пити в мертвих очі, і поночі поблизу було чути запах лисиць. А потім кілька день конопатники замінювали потрощені дошки корабельного дна й бортів, а теслярі ремонтували поламані весла. І коли ґалера й рештки команди були готові продовжити плавбу, Пападуполос, орієнтуючись по зоряному небу наче в ізмірському кварталі, у якому виріс, шукав поміж зірок місце найближчого порту.

Але ще вчора, поки Пападуполос в Ізмірі чекав на свою команду, що розбрелася містом, ті дванадцятеро юдеїв попросилися в нього до Стамбула. Капітан баштарди, оглянувши їх, сказав, що ґалера відпливатиме завтра і вони можуть дочекатися ранку в прибережному складі пшениці. До того ж, юдей, що назвався Саббатаєм Цві, видався старому Пападуполосу підозрілим, бо погодився ночувати на складі й саме він запитав, у якому будинку склад, і пояснив, що не хочуть вони повертатися домів, щоби не спізнитися. Пападуполос провів їх уздовж кам’янистого берега і, відкривши ключем замок складу, впустив усередину. Сухе повітря вдарило Пападуполосу в ніздрі, і він пчихнув, за ним пчихнув Саббатай Цві і всі інші його супутники. Прибережні схили, на яких дозрівав виноград, огортало свіже морське повітря. У поодиноких міських будинках тремтіло брудне світло. Брехали пси. По схилах чути було іржання спутаних коней. А десь, зовсім далеко, у доокружних селах, сонні когути прокльовували своїм горланням опівнічну тишу, у яку прямував загін яничарів. Упереміш із грубими голосами, які віддалялися від порту, гудів, стихаючи, важкий кінський тупіт.

Будиночок, у якому спали юдеї, стояв оддалік від портових забудов. Усередині, на кучугурах пшениці й примостилися на ніч пасажири Пападуполоса.

Реїс повернувся на ґалеру, але не міг ніяк заснути. Перебираючи в пам’яті обличчя євреїв, він переповнювався цікавістю й підозрою. Хто вони? Нащо їм Стамбул? Той, хто назвався Саббатаєм Цві, видавався Пападуполосові божевільним і пророком. Саббатай говорив із капітаном наче з порожнім місцем, діркою у прогнилій дверній дошці. Цей юдей дивився, дірявлячи реїса. Погляд Саббатая заворожував і скидався на погляд змії. Слова, якими він говорив, були не від землі, а з книжок. Тільки нервове посмикування шийних хребців і подеколи тонких уст свідчили про те, що, кажучи щось, Саббатай переживає величезне напруження. І сходить те напруження не з його тіла, а звідкись згори, наче злива із захмареного неба.

Пападуполос підкрався до складу з пшеницею — і заглянув у шпару між дверних дощок. Він побачив, що той юдей на ім’я Саббатай Цві, схилившись при оправленій телячою шкірою книжці, читав. Вікна були залиті місячним світлом, наче срібним козячим молоком. Окремо від чоловіків спала жінка. Пападуполос не знав, хто вона. Жінка вві сні розкрилася — і з-під бавовняного накриття біліла її литка. А коли вона перевернулася на лівий бік, то накриття сповзло, оголивши її оксамитову спину й сідниці.

У Пападуполоса застугоніло серце. Він ще раз глипнув на Саббатая Цві, але той, відклавши книжку, уже молився.

І Пападуполос, відійшовши від дверей, думав про розімлілу вві сні жінку і її білі литки.

Він зітхнув, наче втомлений звір, і повернувся на ґалеру. Заснув, накрившись із головою грубим халатом.

Над ізмірською бухтою витікав срібним світлом місяць, схожий на тріснуту шкаралупу курячого яйця.


Команда Пападуполоса прийшла на берег під ранок. І грек прокинувся від рипіння дошки, яка прогиналася під дебелими тілами його матросів, коли ті заходили на ґалеру. Невільників привели насамкінець, коли всі інші на ґалері зайняли свої місця.

Бухта іскрилася від ранішнього сонця.

Починався приплив — і зелені хвилі накочувалися на береги.

Чайки літали над берегом, перші рибалки лаштували свої

Відгуки про книгу Вічний календар - Василь Махно (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: