Вічний календар - Василь Махно
Данило Баревич приїхав до церкви бричкою.
Коли загони почали обступати церковне подвір’я, помчав митницькими вулицями додому. Удома натягнув військовий кітель із петлицями лейтенанта, на якому теліпався хрест «За військові заслуги», і швидко, не даючи перепочити коневі, повернувся до церковної брами. Тим часом піхотинці обступили міцним кільцем збурений мир із хоругвами, не даючи нікому можливості вийти за церковний мур. Священник розмовляв зі старшим офіцером. Напруга зростала. Мир на церковному подвір’ї хилитався — здавалося, ось-ось людська маса вихлюпне за мур і почнеться незворотне.
Баревич зіскочив із підніжки брички й, застібаючи на ходу кітель, попрямував до офіцера зі священником. Він чув, як офіцер говорив, що страйк у Митниці незаконний і що власник фільварку граф Анджей Волянський покликав до селища військо, щоб ніхто не бунтував і для збереження порядку. Потім казатимуть, що, побачивши Баревича, офіцери самі підійшли до нього. Тисячі пар очей спостерігатимуть, як Дмитро Баревич у парадному кітелі з військовим хрестом, причіпленому на лівому борті, говоритиме по-німецьки з офіцером. Після розмови військо відступить від церковного мурівця. Казали також, що Лейба Ґольдштейн зупинився перед мостом якраз навпроти Альтманового млина, не вірячи своїм очам, що піхотинці повертаються. Завершилося все тим, що загони забралися до маєтку Волянських, а Ґольдштейн змушений був тиждень годувати піхотинців. Десятьох митницьких селян усе-таки заарештували. Повернулися арештанти, просидівши два тижні у криміналі, і знову жнивували в Ґольдштейна за 1 крейцер на день.
Одного серпневого дня, близько полудня, зі Станіславова прибув потяг. Бриніло розжарене серпневе повітря. У стеблах трави, що пробилися поміж гравій і шпали, дзижчали мухи. Вулицями міста лопотіли метелики. Щойно паротяг випустив клуби білої пари, а поодинокі пасажири вийшли з вагонів і роз’їхалися на бричках, у двірці залишилося двоє: черговий у формі колійовця імператорських залізниць і чужинець. Одяг прибульця виказував зайшлого. Місцеві так не одягалися. Називався він Карл-Еміль Францоз. Так він представився черговому на станції. І розповів, що їхав не до Чорткова, а до Чернівців, але в останню мить передумав. Станційний черговий подивився здивовано на нетутешнього. Він ніколи не бачив людини, яка б захотіла приїхати з самого Берліна до Чорткова. З Відня бували, не з власної охоти, а з обов’язку службового становища. У Станіславові письменник пересів на потяг не до Чернівців, а до Чорткова. Видно було, що йому хотілося з кимось поговорити. Гість не поспішав. Вдихнув перемішане з запахом смоли повітря й увійшов у парадні двері двірця, які вели до почекальні. Усередині було порожньо, лункі кроки від черевиків, підбитих металевими пришвами, процокотіли за Францозом. Перед двірцем одиноко стояла бричка. Візниця, певно, спізнився до станіславівського потяга і зайвий раз не хотів гнати містом коня. Очікував на чудо. І цим чудом для візниці нині став Карл-Еміль Францоз. Навіть поява Месії на чортківському двірці сьогодні не ощасливила б так Берка, як цей пан із сигаретою. Дорогою гість міста розповів Беркові, що приїхав із Берліна й хоче затриматися в Чорткові хоча б на два дні. Берко довіз Карла-Еміля до будинку число 3. Вони розпрощалися. У будинку, в якому чужинець вирішив зупинитися, горішні поверхи винаймалися для постояльців. Про це Францозу сказав Берко. Після Берліна Чортків виглядав селищем: більшість забудови — одноповерхові хати; будинки на два-три поверхи траплялися біля Ринку. В одному з них і зупинився Карл-Еміль.
Від часу прокладеної гілки залізниці через Чортків, якою сполучалися Станіславів і прикордонний Гусятин, містечко, у якому знайшли притулок предки Карла-Еміля, ожило. 1877 року видавництво Едуарда фон Галберґера видало збірку оповідань Францоза «Євреї з Барнова». Двадцятидев’ятирічний письменник описав солодку воду Серету та вуличний гамір єврейських кварталів, вічне торохтіння бричок і селянських возів головною вулицею, що тягнулася згори вниз.
Наступного ранку, виспавшись і поснідавши в ресторані на першому поверсі будинку яєшнею, кавою та булкою з маслом, Карл-Еміль вийшов на вулицю. У нього не було жодних планів. Була субота, і до вечора всі єврейські крамниці — зачинені. Єврейські візниці та їхні коні відпочивають, по синагогах читають Тору. Костел напроти Францозового місця замешкання чекав неділі. З єврейських газет, які він читав у Берліні, Францоз знав, що Довід Моше Фрідман, перший чортківський ребе, жив у своєму палаці. У Карла-Еміля виникло бажання зустрітися з ребе, про якого він чув із переказів його послідовників. Тривале життя Францоза у Відні та Берліні зробило з нього цілком світську людину, яка захоплювалася німецькою культурою. Хасиди ж, що наповнювали містечка Галичини й Буковини, вірили у святість своїх ребе, бо ті були не тільки вченими, а завдяки своїм незвичним здібностям та Божій благодаті ще й розмовляли з Богом. Тепер ребе підсвічували словом і Чортків. Неподалік, на заплічній вулиці, у двоповерховому будинку, куди щойно дійшов берлінський гість, проминуло його дитинство. Він розумів, що враження від повернення не відповідатиме спогадам, які з роками закорінилися в пам’яті. Він побачить той-не-той будинок.
Родина лікаря Гайнріха Францоза, який прожив п’ятдесят років і помер, коли Карлові-Емілю було лише десять, жила в цьому будинку, який Францозу захотілося обнюхати. Він став перед дверима помешкання так близько, що запахи квашеної капусти, розтовченого часнику, кориці, цинамону, сливок і яблук перемішалися в його свідомості. Берлінець торкнувся розсохлих одвірків. Пригадав день, коли помер батько. Ці двері тоді зняли, щоб винести з будинку завинене в білу матерію батькове тіло. Коли двері знімали — пронизливо скреготіли, наче сороки на дощ, металеві завіси.
На кадастровій мапі Чорткова 1859 року центральна частина міста ще якось схожа на місто. Але якщо відійти від Серету й Ринку, то далі заштриховані зеленим квадрати позначають поля й городи. Карл-Еміль повернувся до готелю — і йому подали записку. Він здивувався. Хто міг знати про його перебування у Чорткові, якщо він сам на станіславівському двірці змінив плани подорожі? Мабуть, Берко на радощах заробку розповів усім, що віз поважного пана Карла-Еміля Францоза з Берліна. З’ясувалося, що записку німецькою мовою написала одна молода особа, котра читала Францозові оповідання про Барнов. У записці дівчина зізнавалася, що почула про прибуття Францоза від свого вуйка Берка, який зустрів пана письменника на двірці й не міг натішитися тією зустріччю. Дівчина захоплено писала про письменницький талант, який б’є з кожного речення в оповіданнях і просила вибачення за нахабство, яке собі дозволила: потурбувати поважного гостя своєю нікчемною запискою. Наприкінці вона підписалася — Малке Морґенштерн. Францоз, прочитавши цидулку, запитав у готельного, чи знає той візницю Берка. Готельний відповів, що так. «А як він пишеться?» — поцікавився Карл-Еміль. «Ґрюнфельд» — почув у відповідь.
По смерті батька Францози виїхали з Чорткова. Карл-Еміль
