Вічний календар - Василь Махно
Волянські доручили Феліціянові поїхати до Митниці й вирішити, як бути.
До приїзду Феліціяна Конрад таки спровадив Ґольдштейна з будинку, не послухавши батька. Волянський просив сина дозволити Ґольдштейнові перебути в домі до весни. Врешті-решт дозволено було управителеві переселитися в інший будинок на долішньому фільварку — його Волянські роками використовували як літню резиденцію.
Тільки тому, що Гелена не захотіла залишатися сама в Чорткові, Коритовські прибули до Митниці обоє. Це було наприкінці лютого. На початку березня Гелена почує сильні землетрусні поштовхи всередині. У такому стані повертатися до Чорткова не зможе. З Чорткова терміново викличуть лікаря Рихарда Францоза, до прибуття якого біля Гелени чергуватимуть дві митницькі кушарки.
Феліціян Коритовський, якому довелося затриматися у фільварку, опише свою митницьку зиму в сухому рапорті до командира полку, а детальніше — у листі своїм тестям Волянським. Сповістить, що дівчинка народилася здоровою і що Гелена мусить затриматися тут, допоки не почуватиметься ліпше. Писатиме, що пологи були важкі, але дякуючи Господу Богу та лікарю породілля почувається з кожним днем краще. Конрад, сповіщав зять, прогулюється парком, читає книжки, інколи в супроводі двох форналів їздить верхи околицями Митниці. Найбільше боявся Феліціян якоїсь моровиці, що цієї зими могла б кинутися в селищі, як то часто трапляється в зимові та весняні місяці, але — писав він до Волянських, — у селищі померло за цей час від старості троє селян і десятилітній хлопець, який застудився.
Граф Анджей Волянський не любив Митиці й митницьких фільварків. Волів, щоб дібра його бабці Барбари перейшли у спадок комусь іншому. Після одруження Коритовського з Геленою він радо відписав маєток молодій парі разом із прокляттям свого роду. Не любив цього селища на горбах, які нанизували на себе простір, а зі сходу впиралися у високий берег. Не любив цієї річки, що прорила собі русло й живилася весняним снігом, осінніми дощами й підземними джерелами, щороку підтоплювала городи у глибоких видолинках. Приїжджав сюди рідко, а якщо таке траплялося, то не затримувався надовго. З управителями митницьких фільварків листувався — і цього йому вистачало.
Дім Волянських занепадав. Довголітній управитель митницьких фільварків Лейба Ґольдштейн роками не дбав ні про дім, ні про фільварки. Волянський бачив, що велике подвір’я перед домом заростало дикими кущами, хирів сад. Ґольдштейнові діти казилися в некошених травах. У саду паслися Лейбині корови й коні. Улітку зелені мухи з перламутровими крилами кружляли над коров’ячим лайном. Якогось року приїхав Волянський, як завжди тримаючи свою суху руку в кишені. Дріботів біля нього Ґольдштейн із паперами, що мали свідчити, як вправно він, Лейба, сіє, збирає і продає усе, що зародить митницька земля. Волянський звик до Ґольдштейна, якому все-таки вдавалося господарювати з прибутками. Кожного разу, приїжджаючи до Митниці, Анджей Волянський помічав, що Ривка, дружина Лейби, народжувала здорових дітей, яких було в управителя одинадцятеро. Граф згадував свого Конрада і був щиро переконаний, що це місце для його роду прокляте.
Питав Волянський Ґольдштейна:
«А хто, пане Ґольдштейн, народився?»
«Дівчинка», — відповідав Ґольдштейн.
«Дівчинка?» — перепитував Волянський і замовкав. Але якщо Ґольдштейн відповідав: «Хлопчик», то Волянський допитувався, чи в новонародженого усі пальці на руках і ногах. Або: чи з очима? Або: чи нема якої іншої вади на його тілі? А коли Ґольдштейн відповідав, що нема, то Волянський переривав розмову й, відмовляючись навіть від обіду, приготовленого Ґольдштейном для таких випадків в одній із кімнат будинку, — їхав геть. Частіше зустрічався з Ґольдштейном у Чорткові, приїжджаючи на день чи два владнати паперові та банківські справи й пообідати в ресторані.
Ґольдштейн платив митницьким на день 1 крону. В урожайні роки спроваджував людей із буковинських сіл, а коли там траплявся неврожай або їх підтоплювало, то приходили самі. 1902 року Митниця застрайкувала й не вийшла на жнива. Лейба через товстенських гендлярів збіжжям спровадив буковинських, митницькі побили їх і прогнали. Тоді управитель написав до Анджея Волянського — і той відповів: «Викликай військо».
На самі Зелені свята до Митниці ввійшли збоку гостинця й фільварку два загони австрійських піхотинців. Тридцять вояків під командуванням двох офіцерів.
Уся християнська Митниця клінчала в церкві та на церковному подвір’ї, коли священник, тримаючи в руках хліб і вино, промовив над золотою чашею: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів!» Це трапилося саме тоді, коли частина загону, що йшла збоку Ягольниці, проминула Альтманів млин. Берко Альтман, який ніколи не бачив у селищі стільки війська, аж присвиснув. Він покликав свого старшого сина й наказав бігти до церкви, щоб той повідомив мир.
«До церкви, татусь?» — перепитав здивований одинадцятилітній Мошко.
«До церкви», — сказав Берко й обтер білою від борошна долонею свої руді вуса й бороду.
Мошко перебіг вулицю й шаснув у сусідський город, обсаджений квасолею та бобом. Траплялися Мошкові високі коноплі, листя яких різало лице, і будяки чіплялися до його пейсів, але він біг у напрямку зеленого світла.
Загін, побачений Альтманом, устиг дійти до моста над Джуринкою. Раптом якось несподівано й нервово вдарили дзвони. Тривожні звуки поплили, рознесені вітром, і накрили тривогою селище.
Берко, почувши дзвони, зрозумів, що Мошко все передав так, як треба.
Кожного року після служби на Зелені свята митницька громада зі священником і хоругвами виходила освячувати поля. Здалека ця гурма людей скидалася на бджолиний рій, який летить над польовими дорогами, збурюючи липневу млосну спеку. Процесію розпочинали від Травни й через Рудку, Ставище та Горб-Долину обходили довкола селище. Щороку виходили з церковного подвір’я, повертали ліворуч і йшли вимитою дощовими потоками дорогою через міст до млина. Йшли, співаючи, крутим пагорбом на гору, обминаючи горішній фільварок Волянських, і доходили до Травни. А там дрижатиме уже взята жовтизною, наче цвіллю, пшениця, яку кропитиме священник. Він молитиметься
