Хіппі - Пауло Коельо
Вона повернула обличчя, сподіваючись, що Пауло її поцілує. Він і поцілував її, та якось дивно, і сказав, що, можливо, було б краще повернутися в Європу, у готель, — цей день сповнений багатьох подій, глибоких переживань та надзвичайних вражень.
Карлі стало страшно.
Пауло — ще страшніше, тому що, правду кажучи, він переживав з нею прекрасну пригоду — були миті пристрасті, миті, коли він прагнув, щоб вона завжди лишалася поряд, але все це минулося.
Ні, він її не кохав.
сі збиралися на ранкову каву, щоб обмінятися враженнями та ідеями. Карла черговий раз була сама — коли її питали про Пауло, вона казала, що той хоче використати кожну секунду, щоб краще зрозуміти так званих «дервішів-танцівників», і тому щоранку ходить на зустріч із кимось, хто його навчає.«Пам’ятники, мечеті, водойми, чудеса Стамбула можуть почекати, — сказав він мені. — Тому що завжди будуть тут. А те, що я вивчаю, може зникнути не сьогодні-завтра».
Усі прекрасно розуміли. Урешті-решт, між ними — наскільки вони знали — не було якоїсь особливої близькості, хоч вони й поселилися в одному номері.
У той вечір, повернувшись із Азії, одразу після вечері, вони розкішно кохалися, після чого вона, спітніла й задоволена, була готова на все заради цього чоловіка. Тільки от він розмовляв щоразу менше.
Вона не наважувалася запитати звичайне «ти мене кохаєш?» просто тому, що була певна цього. Вона хотіла тепер лишити дещо обіч свій егоїзм і дозволити йому піти до будинку, де він зустрічався з отим французом і навчався суфізму, бо це була унікальна можливість. Хлопець, схожий на Распутіна, запросив її відвідати музей Топкапи[50], та вона відмовилась. Раян і Мерт покликали її піти разом на базар — вони були настільки всім захоплені, що забули про головне: а як же люди живуть? Що вони їдять? Що вони купують? Вона погодилася, домовилися піти наступного дня.
Та водій сказав, що сьогодні або ніколи — конфлікт у Йорданії був під контролем, і вони повинні були вирушати наступного дня. Він попросив Карлу повідомити Пауло, ніби вона була його коханкою, чи коханою, чи жінкою. Та відповіла: «Звичайно», — хоча раніше могла б повторити те, що Каїн сказав про Авеля: «Хіба я сторож брата мого?»
Почувши водія, усі висловили глибоке незадоволення. Що таке? Хіба ж вони не збиралися провести цілий тиждень у Стамбулі? Це був лише третій день — а перший можна й не рахувати: усі прибули надто втомлені.
— Ні. Ми збиралися — і не відступаємося від цього — їхати до Непалу. Тут ми зупинилися, бо не було іншої можливості. І маємо вирушати якнайшвидше, бо можуть відновитися заворушення, як повідомляють газети й компанія, у якій я працюю. Крім того, у Катманду є люди, які чекають на зворотну подорож.
Рішення водія було остаточним. Хто не буде готовий вирушити наступного дня об одинадцятій ранку, чекатиме наступного автобуса — за п’ятнадцять днів.
Карла вирішила піти з Раяном і Мерт на базар. Жак і Марі приєдналися до них. Усі побачили в ній щось інше — м’якше, світліше, — проте ніхто не зважився щось сказати. Дівчина ця, завжди така самовпевнена й рішуча, мабуть-таки, закохалася в худорлявого бразильця з еспаньйолкою.
А вона думала: так, інші, певно, помітили, бо я почуваюсь інакшою. Вони не знають причини, але помітили.
Яка гарна штука — можливість кохати. Тепер вона розуміла, чому це було так важливо для стількох людей, точніше, для всього світу. З болем у серці пригадувала, скільки страждань вона спричинила — але нічого не могла вдіяти, кохання було саме таким.
Кохання змушує нас зрозуміти призначення на землі, нашу мету. Того, хто керується коханням, буде супроводжувати аура доброти й заступництва, він знайде спокій у важкі миті, віддасть усе, що має, не просячи нічого взамін — лише присутності коханої людини поряд, вмістища світла, келиха розкошів, сяйва, що освітлює путь.
Так має бути — і світ завжди буде щедріший з тими, хто кохає; зло перетвориться на добро, брехня — на правду, насилля — на мир.
Кохання знищує гнобителя ніжністю, задовольняє спрагу того, хто шукає, живою водою ласки, тримає відчиненими двері, аби могли ввійти світло й благословенний дощ.
І змушує час минати повільно або швидко, але ніколи так, як раніше, — у монотонному, нестерпно монотонному ритмі.
Вона змінювалася поступово, тому що справжні зміни потребують часу. Але змінювалась.
Перед виходом підійшла Марі:
— Ти казала ірландцям, що маєш LSD, це правда?
Це була правда. Виявити його було неможливо, тому що вона зволожила в розчині лізергінової кислоти сторінку «Володаря перснів». Висушила на вітрі в Голландії, і тепер це був просто уривок з одного розділу книжки Толкіна.
— Мені б дуже хотілося спробувати його сьогодні. Я зачарована містом, мені треба побачити його іншими очима. Це можливо?
Так, можливо. Тільки для того, хто його ніколи не пробував, це може стати як небом, так і пеклом.
— У мене простий план. Ходімо на базар, я там «загублюсь» і зроблю це десь подалі, щоб нікого не турбувати.
Вона поняття не мала, про що говорить. Здійснити першу кислотну подорож самій, нікого не турбуючи?
Карла одразу ж розкаялася в тім, що розповіла про провезену «сторінку» з кислотою. Вона могла б сказати, що дівчина не те почула, могла б переконати, що мала на увазі персонажів книжки, нібито вигаданих під наркотою. Могла б сказати, що не хотіла псувати собі карму, вводячи когось у світ наркотиків — а цю дівчину й поготів! Особливо в той момент, коли її життя змінилося назавжди, тому що, покохавши когось, ми починаємо любити весь світ.
І вона дивилася на цю дівчину, трохи молодшу за себе, зацікавлену й безстрашну, справжню завойовницю, амазонку, готову виступити назустріч невідомому, ризикованому, відмінному — зовсім як колись сама. Це лякало, але й було прекрасно, як прекрасно й страхітливо водночас відчути себе живою, розуміти, що під кінець існує щось, зване смертю, і все одно спізнавати кожну хвилину, не думаючи про це.
— Ходім до мого номеру. Та раніше я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла.
— Що завгодно.
— Що ти ні на мить не відійдеш від мене. Існує кілька різновидів LSD, і цей найпотужніший —
