Хіппі - Пауло Коельо
— Будемо їсти мовчки? — запитала вона.
І знову Пауло подивувався її стриманості: зазвичай вона вимовляла фразу зі знаком оклику наприкінці.
Так, вони їстимуть мовчки. Дивитимуться на небо, на повний місяць, на води Босфору, осяяні його променями, обличчя, освітлені полум’ям свічки, серце, що вибухає, коли зустрічаються двоє незнайомців і раптом рушають разом в інший вимір. Що більше ми дозволяємо собі одержати від світу, то більше й будемо одержувати — нехай то буде любов чи ненависть.
Але тієї миті не було ні першого, ні другого. Він не шукав жодного одкровення, не дотримувався жодної традиції, забув про те, що казали священні тексти, логіка, філософія, — усе.
Вони перебували в порожнечі, а порожнеча, всупереч собі, виповнювала все.
Вони не спитали, що їм принесли, — це були маленькі порції на багатьох тарілках. Не наважилися пити місцеву воду, тож попросили свіжих напоїв — так певніше, хоча значно менш цікаво.
Пауло спромігся поставити питання, через яке вмирав від цікавості і яке могло зіпсувати вечір, та він уже не був здатен контролювати себе:
— Ти сьогодні чомусь інакша. Ніби зустріла когось та закохалася. Можеш не відповідати, якщо не хочеш.
— Так, зустріла і тепер закохана, хоча він іще й не знає.
— Отакі в тебе новини за сьогодні? І саме це ти хочеш мені розповісти?
— Так. Коли ти скінчиш твою історію. Чи вже скінчив?
— Ні. Але немає необхідності розповідати її до кінця, бо вона ще кінця не має.
— Я хотіла б почути решту.
Вона не розлютилася від його запитання, і він спробував зосередитися на їжі — жодному чоловікові не подобається дізнаватися про такі речі, особливо в компанії жінки. Він завжди бажає, щоб вона була з ним повністю, зосереджена на цій миті, на вечері при світлі свічки, на місяці, який освітлює води й місто.
Пауло почав куштувати потроху кожної страви — щось із тіста з м’ясною начинкою нагадувало равіолі, рис, загорнутий у маленькі сигари з виноградного листя, йогурт, прісні перепічки щойно з печі, квасолю, шашлик, щось на кшталт піци, зробленої у формі човна й фаршированої оливками та спеціями. Ця вечеря могла тривати вічність. Але, на подив обох, страви швидко зникли зі столу — були надто смачні, щоб там залишатися, холонучи й утрачаючи смак.
Офіціант повернувся, прибрав пластмасові тарілки й запитав, чи може нести головну страву.
— У жодному разі! Ми наїлися від пуза!
— Але вона вже готується, ми це не можемо скасувати.
— Ми заплатимо за головну страву, тільки, будь ласка, не несіть більше нічого, а то ми не зможемо вийти звідси самостійно.
Офіціант засміявся. Вони теж. Віяв інший вітер, приносив інші запахи, наповнюючи все довкола іншими смаками й кольорами.
Це не мало нічого спільного з їжею, з місяцем, з Босфором, з мостом — лише з прожитим сьогодні днем.
— Ти закінчиш оповідь? — спитала Карла, запалюючи дві сигарети й подаючи одну йому. — Я дуже хочу розповісти про мій день і про зустріч із самою собою.
Певно, вона ввійшла в контакт зі своєю душею-близнюком. Насправді Пауло вже не цікавила її розповідь, але ж він раніше попросив її послухати, тож тепер мав змиритися з цим.
ого думки повернулися до зеленого залу з облупленими бантинами даху та побитим склом у вікнах, що колись, мабуть, були справжнім витвором мистецтва. Сонце вже сіло, у приміщенні сутеніло, треба було вертатися до готелю, та Пауло й далі хотів говорити з безіменним чоловіком:— Але ж ви, певно, мали вчителя?
— Трьох — і жоден не був пов’язаний з ісламом чи знавцем поем Румі. Поки я вчився, моє серце питало Господа: чи я на правильному шляху? Він відповідав: на правильному. Я наполягав: і ким є Господь? І він відповідав: тобою.
— Хто були троє ваших учителів?
Незнайомий чоловік усміхнувся, запалив блакитний наргіле[49] біля себе, вдихнув кілька разів, простяг його Пауло, який зробив те саме, і сів на підлогу.
— Перший був злодієм. Одного разу я заблукав у пустелі й дістався дому дуже пізно вночі. Ключ я залишив сусідові, та мені було незручно будити його о такій порі. Зрештою, я зустрів якогось чоловіка, попросив допомоги, і він відчинив замок, що я й оком не встиг змигнути.
Я був вражений і попрохав його навчити мене такого. Він зізнався, що живе крадіжками, але я був йому такий вдячний, що запросив переночувати в моєму домі.
Він залишався в мене протягом місяця. Щоночі виходив і приказував: «Я пішов на роботу; продовжуй медитувати й добре молися». Коли він вертався, я завжди питав, чи він здобув щось. Він незмінно відповідав: «Цієї ночі нічого. Та коли Богові вгодно, завтра спробую знову».
Це був веселий чоловік, і я ніколи не бачив його у відчаї від марності зусиль. Протягом значної частини мого життя, коли я медитував і знов медитував, даремно намагаючись вступити в контакт із Богом, пригадував слова крадія: «Цієї ночі нічого. Та, коли Богові вгодно, завтра спробую знову». Це додавало мені сили йти далі.
— А хто був другий?
— Щеня. Я йшов до ріки, бо хотів пити, коли натрапив на щеня. Воно теж відчувало спрагу. Але, діставшись води, побачило там інше щеня — власне відображення. Воно перелякано застигло, відбігло, загавкало й робило все, щоб відігнати друге щеня. Звичайно, такого не сталося. Нарешті, коли його спрага стала нестерпною, воно зважилося прийняти виклик і шубовснуло в річку — і в цю мить відображення зникло.
Безіменний чоловік зробив паузу й повів далі:
— Нарешті, моїм третім учителем була дитина. Вона йшла до мечеті, несучи запалену свічку в руці. Я запитав: «Ти сам запалив цю свічку?» Хлопчик відповів, що так. Оскільки мене завжди непокоїть, коли діти граються з вогнем, я наполягав: «Хлопчику, але ж перед тим ця свічка не горіла. Можеш сказати, звідки взявся цей вогонь?»
Хлоп’я засміялося, згасило свічку й запитало вже в мене: «А ви можете мені сказати, куди пішов вогонь, який щойно тут був?»
У цю мить я зрозумів, яким дурним завжди був. Хто запалює полум’я мудрості? Куди воно йде? Я зрозумів, що, як ця свічка, людина іноді несе в серці священний вогонь, але ніколи не знає,
