Хіппі - Пауло Коельо

Нарешті їй прийшла в голову ідея. Замість шукати треба було йти по прямій, лише в одному напрямку, адже раніше чи пізніше вона натрапила б на мур, який відділяв найбільший храм споживання, що вона тільки бачила, від зовнішнього світу. Карла визначила для себе пряму лінію, прохаючи Бога (Бога?), щоб вона виявилася найкоротшою. Поки вони йшли в обраному напрямку, їх безліч разів перепиняли люди, що хотіли продати товар, але вона їх відштовхувала без жодних церемоній, не думаючи про те, що її теж могли штовхнути у відповідь.

По дорозі вона натрапила на молоденького хлопця з ледве помітними вусиками, який, певно, щойно ввійшов, бо здавалося, що він щось шукає. Зібравши весь свій шарм, звабливість, здатність переконувати, вона попрохала його провести її до виходу, мовляв, у її сестри напад божевілля.

Хлопець глянув на сестру й побачив, що вона й справді не тут, а десь далеко-далеко. Він хотів трохи побалакати, сказати, що один його дядько, який тут працює, може допомогти, але Карла переконувала, що вона знає симптоми і все, що тепер потрібно, — трохи свіжого повітря й більш нічого.

Знехотя, розуміючи, що назавжди згубить із поля зору двох таких гарних дівчат, хлопець повів їх до одного з виходів — менш ніж у двадцяти метрах від того місця.

Опинившись поза базаром, Марі урочисто вирішила облишити свої мрії про революцію. Ніколи більше вона не скаже, що є комуністкою, котра бореться за звільнення робітників, гноблених господарями.

Так, вона обрала хіпівську манеру вдягатися, тому що іноді варто бути модним. Так, вона розуміла, що батько трохи занепокоєний цим і почав гарячково дошукуватися, що б це могло означати. Так, вони їхали до Непалу, але не для того, щоб медитувати в печерах або вчащати до храмів — її метою було ввійти в контакт із маоїстами, які готували велике повстання проти того, що вони вважали архаїчною й тиранічною монархією, керованою королем, байдужим до страждань свого народу.

В університеті вона познайомилася з одним маоїстом, який сам покинув країну й поїхав до Франції з метою привернути увагу до кількох десятків жорстоко вбитих партизанів.

А тепер усе не мало значення. Марі крокувала з голландкою звичайнісінькою вулицею, без жодних приваб, і їй здавалося, що все набуло більшого значення, що вона йшла ніби по інший бік облуплених стін і людей, які крокували, схиливши голову й не дивлячись у вічі.

— Ти щось помічаєш?

— Я нічого не помічаю, крім осяйної усмішки на твоєму обличчі. Цей наркотик винайшли не для того, щоб привертати увагу.

Марі між тим дещо помічала: її приятелька була знервована. Їй не треба було нічого пояснювати, вона розуміла це навіть не з тону її голосу, а з «вібрації», яка йшла від неї. Вона завжди ненавиділа слово «вібрація», не вірила в такі речі, але тепер бачила, що це правда.

— Чому ми вийшли з того храму, де були?

Карла дивно поглянула на неї.

— Я знаю, що ми не були ні в якому храмі, я просто образно кажу. Я пам’ятаю, як звуть мене, тебе, місто, по якому йдемо, — Стамбул, — тільки мені все видається інакшим, ніби...

Вона кілька секунд підшукувала слова.

— ...ніби я пройшла через якісь двері й залишила весь знайомий світ позаду, разом із тривогами, депресіями, сумнівами. Життя здається простішим і водночас багатшим, веселішим. Я вільна.

Карла почала трохи заспокоюватися.

— І я бачу кольори, яких ніколи не бачила, небо здається живим, хмари вимальовують речі, які я неспроможна збагнути, але певна, що вони вимальовують послання для мене, щоб вести мене вперед. Я в злагоді сама із собою й не зважаю на зовнішній світ: я сама є світом. Я володію мудрістю всіх, хто жив переді мною й залишив слід у моїх генах. Я — це мої мрії.

Вони пройшли повз кафе, таке ж, як і сотні інших у тому районі. Марі й далі мурмотіла «яке чудо!», і Карла попросила припинити, бо зараз вони таки зайдуть у відносно заборонене місце, відвідуване лише чоловіками.

— Вони знають, що ми туристки, і, сподіваюся, нічого нам не зроблять і не виженуть нас. Але, будь ласка, тримай себе в руках.

Так воно й сталося. Вони ввійшли, вибрали столик у кутку, усі здивовано подивилися, не одразу зміркувавши, що ці дві дівчини не знають тутешніх звичаїв, і повернулися до своїх розмов. Карла замовила м’ятний чай із великою порцією цукру — вважалося, що цукор допомагає послабити галюцинації.

Та Марі повністю перебувала під їх впливом. Вона говорила про променисті сяйва довкола людей, казала, що здатна керувати часом і кілька хвилин тому змогла поговорити з душею одного християнина, загиблого в битві тут, на місці, де стоїть кафе. Християнин перебував у цілковитому спокої, у раю й був радий знову мати можливість поспілкуватися з кимось на землі. Він збирався попросити передати послання його матері, та, коли зрозумів, що минули століття, відколи вона померла — таку інформацію надала йому Марі, — відмовився й подякував, одразу зникнувши.

Вона пила чай, ніби вперше в житті. Жестами й зітханнями намагалася передати, наскільки це смачно, але Карла попросила її опанувати себе, а вона знову відчула «вібрацію», що огортала її приятельку, в аурі якої тепер з’явилося кілька світлистих отворів. Чи це якийсь недобрий знак? Ні. Отвори здавалися старими ранами, що швидко затягувалися. Марі спробувала її заспокоїти — вона могла це зробити, зав’язати будь-яку розмову й вести її в повному трансі.

— Ти закохана в бразильця?

Карла не відповіла. Один зі світлистих отворів, здавалося, трохи зменшився, і вона змінила тему.

— Хто це винайшов? І чому його не роздають безплатно всім, хто шукає єдності з невидимим, такої необхідної, щоб змінити наше сприйняття світу?

Карла розповіла, що LSD був відкритий випадково в найнесподіванішому кутку світу — у Швейцарії.

— У Швейцарії? Єдині відомі продукти якої — це банки, годинники, корови та шоколад?

— І лабораторії, — додала Карла. — Він був спочатку відкритий для лікування певної хвороби, не пам’ятаю якої. Аж доки той, хто його синтезував — чи винайшов, можна сказати, — не вирішив кількома роками потому спробувати трохи речовини, яка вже приносила мільйонні прибутки фармацевтичним компаніям в усьому світі. Він проковтнув дрібочку й поїхав додому