Хіппі - Пауло Коельо
Стан Марі потроху змінювався. Карла вирішила, що треба продовжувати розмову.
— Так от, цей швейцарець — ти мене запитаєш, звідки я знаю всю цю історію: річ у тім, що недавно в одному журналі, який я зазвичай читаю в бібліотеці, з’явилася велика стаття про це, — цей науковець помітив, що вже не може їхати сам... Він попросив одного з асистентів супроводити його додому, а потім вирішив, що краще їхати не додому, а до лікарні, бо, очевидно, у нього інфаркт. Та раптом він, за його ж словами — я передаю приблизно, бо не пам’ятаю точно — «почав бачити раніше ніколи не бачені кольори, фігури, яких ніколи не помічав і які не зникали, навіть коли заплющував очі. Ніби у великому калейдоскопі, що розкривався й закривався своїми кругами й спіралями, вибухаючи кольоровими водограями, плинучи, немов ріки радості». Ти мене слухаєш?
— Більш-менш. Я не знаю, чи спроможна підтримувати розмову — дуже багато інформації: Швейцарія, велосипед, війна, калейдоскоп. Чи не могла б ти розказати простіше?
Червоний прапорець, зупинка. Карла замовила ще чаю.
— Зберися. Дивися на мене й слухай, що я розповідаю. Сконцентруйся. Це нездужання швидко мине. Маю в дечому зізнатися: я дала тобі лише половину дози, яку зазвичай сама вживала.
Це, здається, заспокоїло Марі. Офіціант приніс чай, замовлений Карлою. Вона змусила приятельку випити його, розплатилася, і вони вийшли на холодне повітря.
— І що швейцарець?
Добре, що дівчина пам’ятала, на чому зупинилися. Карла роздумувала, чи зможе купити якесь потужне заспокійливе, якщо стан погіршиться і замість небесних дверей відчиняться двері пекла.
— Наркотик, який я тобі дала, відкрито й вільно продавали в аптеках Сполучених Штатів протягом понад п’ятнадцяти років, а ти знаєш, як там суворо з цим. Завдяки лікувальним якостям при психічних розладах і алкоголізмі він навіть з’явився на обкладинці журналу «Тайм». Та зрештою був заборонений, тому що час від часу провокував несподівані наслідки.
— Наприклад?
— Потім про це поговоримо. Зараз спробуй віддалитися від дверей пекла й відчини двері неба. Давай. Не бійся, я поряд із тобою і знаю, що кажу. Твій стан триватиме ще максимум дві години.
— Я зачиню двері пекла й відчиню двері неба, — сказала Марі. — Але я знаю, що можу контролювати мій страх, а ти свій — ні. Я бачу твою ауру. Читаю твої думки.
— Маєш рацію. Але тоді ти також можеш прочитати в моїх думках, що тобі ані найменшою мірою не загрожує смерть від цього, якщо тільки не вирішиш зараз зійти на дах якогось будинку й не спробуєш перевірити, чи не здатна ще й літати.
— Розумію. Крім усього, я відчуваю, що дія починає слабшати.
І, розуміючи, що вона від цього не помре й що дівчина поряд із нею ніколи її не поведе на дах будинку, Марі відчула, що її серце перестало калатати, і вирішила просто насолодитися цими двома годинами.
І всі її чуття — дотик, зір, нюх, смак — стали одним-єдиним, ніби вона могла зазнавати всього водночас. Світло назовні почало втрачати яскравість, але люди й далі були оточені своїми аурами. І вона знала, хто страждає, хто щасливий, хто невдовзі помре.
Усе було новим. Не тільки тому, що вона йшла Стамбулом, а й тому, що тепер була іншою Марі, незнайомою, набагато сильнішою та набагато мудрішою, ніж та, з якою співжила протягом усіх тих літ.
Хмари на небі дедалі більше набрякали, віщуючи можливу бурю, і їх форми потроху починали втрачати таке ясне перед тим значення. Та вона знала, що хмари мають свій код для розмови з людьми, і якщо вона багато дивитиметься на небо в наступні дні, то зрозуміє, що вони хочуть сказати.
Вона думала, повинна чи ні розказати батькові, чому вирішила їхати до Непалу, та було б дурістю не продовжити путь тепер, коли вже заїхали так далеко. Вони відкриють речі, що пізніше, з віком, для них обох стане важче пізнати.
Як можна було так мало знати? Деякі з її неприємних дитячих вражень повернулися і вже не видавалися аж такими неприємними — просто враженнями. А вона стільки часу надавала їм завеликого значення — чому?
Зрештою, відповідь була непотрібна, вона відчувала, що ці речі розв’язувалися самі собою. Час від часу, коли вона споглядала те, що вважала духами довкола себе, перед нею поставали двері до пекла, та вона вже вирішила більше їх не відчиняти.
У цей момент вона насолоджувалася світом без запитань та відповідей. Без сумнівів та певностей — насолоджувалася світом, будучи невіддільною частиною його. Насолоджувалася світом без часу, де минуле й майбутнє були тільки теперішнім моментом — нічим більше. Її душа то виявляла себе дуже старою, то здавалася немовлям, насолоджуючись новими враженнями, дивлячись на пальці руки й помічаючи, що вони окремі й рухаються, бачачи дівчину поряд і радіючи від розуміння, що та спокійніша, що її світло повернулося, що вона навіть закохана — поставлене раніше питання не мало аніякого сенсу, ми завжди знаємо, коли закохані.
Коли підійшли до дверей готелю після майже двогодинного ходіння — Марі зрозуміла, що голландка вирішила побродити містом, чекаючи, щоб дія наркотику минула до того, як вони зустрінуться з іншими, — почувся перший гуркіт грому. І вона знала, що Бог розмовляє з нею, кажучи, щоб тепер вона повернулась у світ, бо ж вони мали ще багато роботи разом. Вона повинна допомогти батькові, який мріяв стати письменником, але ніколи не написав на папері жодного слова, окрім презентації, аналітичного дослідження, статті.
Треба було допомогти батькові, як і він їй допоміг, він мав жити ще довго — про це Марі благала Бога, — а вона одного прекрасного дня вийде заміж, про що ніколи раніше не роздумувала, адже розглядала це як останній крок у своєму житті без обмежень та рамок.
Одного дня вона вийде заміж, а батькові треба бути щасливим у власному житті й робити те, що подобається. Вона дуже любила свою матір і не винуватила її в розлученні, але щиро хотіла, аби батько зустрів когось, щоб разом крокувати по цій священній для всіх нас землі.
Вона тепер розуміла, чому заборонили цей наркотик; з ним світ не зміг би функціонувати. Люди входили б у контакт хіба що самі з собою, ніби мільярди монахів