Хіппі - Пауло Коельо
Вона перебувала у світі, належала йому, повинна була сповнити Божу волю, що Господь відкрив їй голосом грому, — працювати, допомагати батькові, боротися проти того, що вважала хибним, поринути, як і всі, у щоденні битви. Таке було її призначення. І воно поведе її до кінця. Це була її перша й остання мандрівка під LSD, і вона раділа її закінченню.
ого вечора їхня група зібралася й вирішила відсвяткувати останній день у Стамбулі в ресторані, де подавали спиртні напої, де можна поїсти й випити разом і обмінятися денними враженнями. Рагула й Майкла — водіїв — теж запросили. Вони сказали, що це суперечить правилам компанії, та швидко погодились, тож не було потреби надто наполягати.— Тільки не просіть, щоб ми залишилися на ще один день — я цього не можу зробити, бо втрачу роботу.
Вони не збиралися ні про що просити. Попереду ще була вся Туреччина, насамперед Анатолія, яку всі називали прегарною місцевістю. Вони справді скучили за постійними змінами краєвидів.
Пауло вже повернувся зі свого таємничого місця і знав, що наступного дня будуть вирушати. Він попрохав вибачення, пояснивши, що хотів би повечеряти наодинці з Карлою.
Усі зрозуміли, що то за «дружба», і тактовно не заперечували.
У двох жінок сяяли очі. У Марі й Карли. Ніхто не спитав, що таке, та й самі вони не збиралися нічого пояснювати.
як минув твій день?Вони теж обрали місце, де можна було випити, і вже спорожнили перший келих вина.
Перш ніж відповісти, Пауло запропонував замовити страви. Карла погодилась. Тепер, коли вона нарешті перетворилася на справжню жінку, здатну кохати з усією силою й без необхідності вдаватися для цього до якогось наркотику, вино було просто для настрою.
Вона вже знала, що на неї чекає. Уже знала, якою буде розмова. Знала це відтоді, як вони так розкішно кохалися напередодні; їй тоді захотілося розплакатись, та вона прийняла свою долю, ніби все було визначено їй наперед. Усе, чого вона прагла в житті, — це полум’я в серці, і чоловік, що в той момент проник у неї, дав їй це. І того дня, коли вона нарешті зізналася в коханні, його очі не заблищали, як вона сподівалася.
Вона не була наївною, однак досягла того, чого найбільше хотіла в житті, — не загубилася в пустелі, а струменіла, наче води Босфору, у напрямку до велетенського океану, де зустрічаються всі ріки, і ніколи не забуде Стамбул, худорлявого бразильця та його розмови, які вона не завжди могла підтримати. Він здійснив диво, але не мав знати про це, аби можлива провина не змусила його змінити думку.
Вони замовили ще пляшку вина. І тоді він заговорив.
— Безіменний чоловік уже був у культурному центрі, коли я прийшов. Я привітав його, та він не відповів, його погляд застиг на якійсь точці, ніби в трансі. Я вклякнув на підлозі, спробував вивільнити думки й помедитувати, увійти в спілкування з душами тих, хто тут танцював, співав і вшановував життя. Я знав, що в якусь мить він вийде з цього стану, і вичікував — насправді не «вичікував» у прямому значенні слова, а віддався миті, нічогісінько не чекаючи.
Гучномовці закликали місто до молитви, чоловік вийшов із трансу й виконав один з п’яти денних обрядів. Лише тоді помітив, що я теж там. Запитав, чому я повернувся.
Я пояснив, що провів ніч у роздумах про нашу зустріч і тепер хотів би душею й тілом віддатися суфізму. Мені дуже кортіло розповісти, що вперше в житті кохався — тому що коли ми були в ліжку, коли я був у тобі, я ніби насправді виходив зі свого тіла. Я не відчував такого раніше. Та подумав, що це недоречна тема, і не сказав нічого.
— Читай поезії, — була відповідь. — І досить із тебе.
— Для мене цього не достатньо, мені потрібні дисципліна, суворість, місце для служіння Богові, таке, аби бути ближчим до світу. Перед тим як піти сюди вперше, я вже був захоплений дервішами, які танцювали і входили в транс. Тепер мені треба, щоб моя душа танцювала зі мною.
Доведеться чекати тисячу й один день, щоб це сталося? Прекрасно, я чекатиму. Донині я вже пережив досить — можливо, удвічі більше, ніж мої однокурсники. Я можу присвятити три роки життя, щоб спробувати, коли вдасться, увійти в справжній транс дервішів-танцівників.
— Друже мій, суфій — це людина, що перебуває в теперішньому. У нашому словнику «завтра» немає.
— Так, це я знаю. Мене найбільше бентежить, чи обов’язково буде для мене навернутися до ісламу, аби стати учнем.
— Ні. Ти маєш скласти лише одну обітницю: цілковито віддатися Божій путі. Бачити Його обличчя щоразу, коли випиваєш склянку води. Чути Його голос щоразу, коли бачиш на вулиці жебрака. Це те, що проповідують усі релігії, і це єдина обітниця, яку маєш скласти, — жодної іншої.
— Я ще недостатньо дисциплінований для цього, та з вашою поміччю я зможу дійти туди, де небо зустрічається з землею, — до серця людини.
Безіменний старий сказав, що в цьому зможе мені помогти, якщо я залишу позаду все моє життя й підкорюся всьому, що він мені скаже. Навчитися просити милостиню, коли закінчаться гроші, у належний час дотримуватися посту, доглядати прокажених, обмивати рани хворих. Проводити дні, не роблячи абсолютно нічого, а тільки дивлячись в одну точку й повторюючи безупинно ту саму мантру, ту саму фразу, те саме слово.
— Продай свою мудрість і купи ділянку в душі, яка буде заповнена абсолютом. Бо мудрість чоловіків і жінок — це безумство перед лицем Бога.
У ту мить я засумнівався, чи спроможний на таке, — можливо, він випробовував мене абсолютною покорою. Та я не побачив ніякого вагання в його голосі, я розумів, що він говорить серйозно. Розумів також, що хоча моє тіло ввійшло в цей зелений зал, із полущеними стінами, з розбитими вітражами, огорнутий по-особливому похмурим днем, оскільки наближалася
