Хіппі - Пауло Коельо

Він перевдягся — у поспіху Марі забула захопити піжаму, тож він одяг те, що дали в лікарні. Зайшов лікар, поміряв пульс — той уже був нормальним; тиск ще лишався трохи зависоким, але це пояснили стресом, пережитим за останні двадцять хвилин. Медик попросив, щоб дівчина тут довго не сиділа — завтра батько вже буде вдома.

Марі підсунула стільця ближче до ліжка, узяла його за руки, і раптом Жак почав плакати. Спочатку просто тихо потекли сльози, та потім вони перетворилися на схлипи, що ставали дедалі сильнішими, і він розумів: це йому потрібно, тож не намагався нічого контролювати. Ридання не вщухали, і дочка лише ніжно поплескувала його по руках, з полегшенням і переляком водночас, бо вперше бачила, як батько плаче.

Він не знав, скільки часу це тривало. Зрештою почав заспокоюватися, ніби скинувши тягар із плечей, із грудей, з голови, із самого життя. Марі вирішила, що вже час дати йому поспати, і спробувала відсунути руку, але він її втримав.

— Не йди ще. Маю розказати тобі одну річ.

Донька поклала голову на батькові груди, як робила ще малям, коли слухала оповідки. Він погладив її волосся.

— Гадаєш, що ти вже в порядку й завтра зможеш піти на роботу?

Так. Він це знав. І наступного дня він піде на роботу — не до будівлі, де мав свій кабінет, а до штаб-квартири. Теперішній директор починав у компанії разом із ним і надіслав йому повідомлення, що хотів би побачитись.

— Хочу розказати тобі одну річ: я помер на кілька секунд, чи хвилин, чи назавжди — не мав відчуття часу, бо все відбувалося дуже повільно. І раптом побачив себе огорненим якоюсь енергією любові, якої ніколи не зазнавав раніше. Ніби я був у присутності...

Його голос почав тремтіти, як буває, коли хтось стримує плач. Та він провадив:

— ...ніби я був у присутності Божества. Річ, у яку — ти чудово це знаєш — я ніколи не вірив за життя. Я обрав для тебе церковну школу тому, що вона була поряд із домом і там чудово навчали. Я був змушений брати участь у релігійних церемоніях, умираючи від нудьги, — і твоя мама пишалася цим, а твої однокласники та їхні батьки сприймали мене як одного з-поміж себе. Та насправді це була лише жертва заради тебе.

Він і далі погладжував доньчину голову — йому ніколи не спадало на думку запитати, чи вірить вона в Бога, а чи ні, тому що не було слушної нагоди. Видно, вона вже строго не дотримувалася католицьких приписів, яких її навчили, вдягалася завжди химерно, мала довговолосих приятелів і слухала музику не таку, як у Даліди чи Едіт Піаф.

— Я завжди все добре планував, умів утілювати ці плани в життя і, згідно з моїм графіком, невдовзі мав би вийти на пенсію, розмір якої дозволяв би робити, що заманеться. Та все це змінилося в ті хвилини — чи секунди, чи роки, — коли Господь тримав мене за руку. І, щойно повернувшись на підлогу ресторану, до схвильованого обличчя господаря, який удавав спокій, я зрозумів: ніколи більше не матиму колишнього життя.

— Але тобі подобається твоя робота.

— Вона подобалася мені настільки, що я був найкращим у своїй справі. А тепер, повний добрих спогадів, я завтра планую звільнитися. І хочу попросити тебе про одну послугу.

— Усе, що хочеш. Ти завжди був мені батьком, який більше навчив не розповідями, а власним прикладом.

— Якраз це я й хочу попрохати. Я роками виховував тебе, а тепер прагну, щоб ти повиховувала мене. Щоб ми змогли разом помандрувати світом, подивитися на речі, яких я ніколи не бачив, звертати більше уваги на ніч, ніж на ранок. Візьми на роботі відпустку й поїдь зі мною. Попроси твого хлопця з розумінням поставитися до цього, почекати спокійно на твоє повернення — і їдьмо разом.

Адже я прагну і душу мою, і тіло занурити в незнані ріки, пити те, що ніколи не пив, дивитися на гори, які бачу тільки в телевізорі, дати можливість проявитися любові, яку я спізнав цього вечора, хоч би лише хвилину на рік. Я хочу, щоб ти повела мене у свій світ. Ніколи не буду тягарем, і коли ти вирішиш, що мені треба десь піти, — тільки попроси, і я послухаюся. А коли захочеш, щоб я повернувся, — повернуся, і ми далі підемо разом. Повторюю: я хочу, щоб ти спрямувала мене.

Донька не рухалася. Батько не встиг іще повернутися до світу живих, та вже знайшов двері чи вікно, відчинені у її власний світ, яким вона ніколи на наважувалася поділитися з ним.

Обоє прагнули Нескінченного. І задовольнити цю спрагу було нескладно: дати йому проявитися. І для цього не було потрібно ніякого особливого місця, окрім власного серця й віри в те, що існує невидима сила, яка пронизує все й несе в собі те, що алхіміки називають Апіта Mundi[48].

Жак підійшов до базару, куди заходило більше жінок, ніж чоловіків, більше дітей, ніж дорослих, більше покритих голів, ніж вусів. Звідти, де він спинився, можна було почути сильний аромат — суміш ароматів, що перетворювалися на один, який здіймався до небес і знову повертався на землю, приносячи разом із дощем благословення та райдугу.

— Де ти провів день?

Вона ніколи не питала такого — він це сприймав так, ніби його мати питала батька або одружені дорослі — своїх половинок. Він не мав охоти відповідати, і вона не наполягала.

— Гадаю, ти ходив на базар шукати мене.

І дівчина засміялася.

— Я спочатку пішов туди, та потім передумав і повернувся туди, де був раніше.

— Маю пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися: ходімо вечеряти в Азію.

Не треба було великих зусиль, щоб зрозуміти: вона пропонувала перетнути міст, який з’єднує два континенти. Але ж Magic Bus усе одно невдовзі зробить те саме — навіщо пришвидшувати події?

— Тому що колись я зможу розказати таке, у що люди не повірять. Попила кави в Європі й за двадцять хвилин зайшла до ресторану в Азії, налаштована з’їсти все смачне, що тільки там