Бур'ян - Андрій Васильович Головко
- Євга Сiренко!
Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усмiхом. На лутцi Гнида вищирився, i Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не пiдводячись i збентежено, пвга сказала:
— Ну що ж це, не можна й мiж люди жiнцi поткнутися! Смiх який! — а в хор комусь, бо не пiзнала: — А вам стидно з старої жiнки смiятися!
Виткнулась Зiнька з — за дiвчат i, трошки зчервонiла, тiтцi пвзi сказала:
— Та я, от їй — право, без смiху!
— Iди, Євго, тепер же равноправiі! Уже чоловiки тепер i жiнок не мають повного права бити! — щирив Гнида зуби. I хтось iз жiнок умовляв: "Ну й посидь, яке страшне". Але пвга розсердилась:
— Iди, як ти розумна!
— Пiвненко Химка! — тодi гукнув хтось iз чоловiкiв. — Не доки ж будемо справдi возжатися.
Ще когось назвали. Але то вже так, знали всi, що як трьох треба, то й пройдуть всi три першi, вся дiйснiсть обухiвська за це свiдчила. Нi, на цей раз Чумак i Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотiлось Химку багатьом провести, а Христя з Зiнькою в хорi справжню агiтацiю передвиборну провели за неї. Зайняли мiсця:
Гордiй посерединi, Химка, соромлячись, рожева, пройшла пiд реготом Тягнирядна та Гниди й нiяково сiла дуже рiвно на стiльцi, не насмiлюючись глянути на людей. Гордiй пiдбадьорив її: "Чого ти, мовляв, сидиш, як та квочка на крашанках? Смiливiш треба!" В Химки ще бiльший рум'янець.
Оголосив голова — Гордiй — повiстку денну: доповiдь Мотузки Давида про мiжнародне становище, читання стiнної газети, i ще і газета з мiста, то прочитають, дещо і цiкаве й для них, обухiвцiв.
Далi оглянув пильно збори.
— Давайте покинемо лузати насiння, бо нiчого й не буде чути.
Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навiть Гнида Якiв струснув iз полушубка лушпиння, уважний — як же, мовляв, голови та не слухати, а потiм демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягнирядновi подав, набрав собi, ще й перевiяв iз руки в руку, губами дмухаючи. Став знову лузати, тiльки ще пильнiше та завзятiше.
Гордiй похмурився, а лише те сказав, що — звiсно, хто несвiдомий, хай лузаі. I курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потiм до Давида хитнув головою. Той пiдвiвся, обвiв очима захоплено обличчя молодi, i в бородах, i бiля стола дiтвору.
Став говорити.
Спершу трошки про хату — читальню: нащо вона та що в нiй робити. Далi зв'язне вiд цього й до огляду мiжнародного, як i внутрiшнього стану країни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко i вплiтаючи в мову живi барвистi образи. Чужих слiв уникав, а як траплялися якi "консерватори", "бюджет", кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському життi; на збiльшеннi продукцiї — i в промисловостi, i в сiльському господарствi. Наводив цифри, щоб порiвняти з довоінним рiвнем та з двадцять першим роком. Дуже великi числа, як мiльйони, задля наочностi перетворював на живi образи. От, скажiмо: хлiба стiльки — то мiльйонiв зiбрали, це он скiльки вагонiв повнiсiньких, це, як на душу подiлити, он по скiльки впаде…
Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що воно і в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи: Англiї, що ворожа до них, Америки. I все ж робилось аж спокiйнiш: не в ладу, значить, i вони, буржуї, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали. Бадьорiш ставало: якщо те правда, що каже, — справи добрi! I можна вiрити: от продподаток же полегшав, де на кого й зовсiм нема — пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш дивились на Давида i вуха уважнiше слухали. Думали: "А що ж, i дуже просто, може, й правда, що матерiя скоро подешевшаі, що переселенський фонд якийсь і, що кредит одкрили для бiдноти".
Як закiнчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка цiкавiсть у селян про життя, не лише їхні, обухiвське, а й про життя цiлої країни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як живуть робiтники — може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.
Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було останні, вiдчув трохи втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i ще казав так:
— А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цiлої країни, й побачили, як зростаі вона та розвиваіться в нове щасливе життя, давайте згадаімо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухiвка, одна з мiльйонiв отих часток, що з них складаіться республiка. А її життя мусить бути нашим життям, а наше — її.
Це перед ним на столi стiнна газета самими ними — хлопцями — й написана. У нiй намагались показати життя, яким воно і: гарне, погане. В нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.
В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:
— Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайтеї Дiтвора бiля стола — аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.
Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька спроба розв'язати найболючiше питання обухiвське — невпорядковане землекористування. Селяни пильно слухали: все до дiла писане було — i земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б i краще, та… Тiльки махали рукою: хiба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи… Он уже Тихiн добивався ж землi, як — як не видно — пiде вже навiки на свою норму… Це все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi було про лiси, про кооперацiю…
Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалi за якийсь, що стоїть на майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про
