Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Устав Давид рано, як i завжди, хоч i за пiвнiч лiг. Але в Щербанiвку їхати не довелося: вiз трохи був несправний, i пшеницi треба було довiяти, щоб у Щербанiвку в заготконтору вiдвезти та грошi, позиченi на коня, — тридцять карбованцiв, — оддати Чумаковi.

Цей день так i минув: бiля воза до обiду провозилися, по обiдi в клунi вiяли зерно.

А вранцi другого дня вже серед двору стояв викочений вiз з — пiд повiтки, i на нього мiшки складали.

З хати вийшла мати й гукнула снiдати.

Сидiли вже круг столика посеред хати, як раптом дверi одчинилися i в хату увiйшов Тихiн, вiн був iще блiдiший, як досi, i очi ще глибше позападали. Бiля порога зняв шапку й не проходив далi. Вийняв з кишенi якийсь аркуш i тодi вже пiдiйшов i поклав на лавi. Довiдався, що їде Давид у Щербанiвку, та й занiс оце.

Старий Мотузка сказав:

— Сiдай до нас снiдати, Тихоне.

Тихiн подякував. Але ж i Давид глянув на нього щиро, iз спiвчуттям, i теж кликав. А Христя пiдвелась i з — пiд лави стiлець витягла, поставила для нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тодi Тихiн мовчки поклав шапку на лавi i сiв до столика.

Їли якийсь час усi мовчки, не знаходили, про що балакати. Старий

Мотузка був похвалився, що коня вiн купив на ярмарку. Тихiн байдуже спитав, за скiльки та яких лiт. Сказав старий Мотузка. Але потiм уже не знав бiльш нiчого казати, хоч усi думали про одне. I мати перша, що думала, спитала:

— Може, в тебе, Тихоне, немаі дома хлiба печеного? То дамо. А на завтра

— хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.

Тихiн сказав, що про хлiб не знаі вiн — чи і, чи нема Знову мати по паузi опитала:

— А не приходила?

— Нi, — сказав Тихiн i поклав ложку, не приходила, i сам ходив до неї, то не показалась i на очi. I скриня ж iще тут.

Вiн говорив стиха й важко, мов не слова, а камiння вивертав.

— Хто його знаі. Як скринi не бере, може, ще й одумаіться!

Тихiн похмурий i задуманий мовив тихо, наче сам собi:

— Е, вже нi! Не одумаіться! До Упирки вчащаі, усе виворожуі щось. А там невдовзi злигаіться з кимсь…

Давид аж звiв голову й ложку поклав. Цiкаво йому, що то за Упирка в них.

— Баба собi така, нiяк її трясця не вхопить, — знехотя сказав батько, — знахурка. Вже не одну дiвку та молодицю спортила. А було, що на той свiт заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тiм кутку села. Самогонщиця Векла, Хома — бiженець у неї за апаратчика, не то приймак, не то наймит. Та й живуть так: самогон та ворожiння. Морочать народ!

— Не кажи так, старий. То баба знающа, — сказала мати, — хiба як i ми пiшли до неї з Мокриною за конi тодi, хiба не вгадала? "I не шукайте, сказала, не знайдете коней". А вкрали — випало на картах — проїжджi якiсь, начеб цигани. Випав i недалекий один, хто видавав їм. "I повели на схiд сонця, туди й шукайте", — сказала.

Батько аж плюнув роздратовано й пiдвiвся вiд столу.

— От iще дурна така, а й стара вже. "На схiд сонця", — перекривив вiн жiнку. — А найшли де Гордiівого коня? На схiд сонця? Як у Яреськах, це ж зовсiм у другий бiк. Та ти й те знай ще, що в неї й притон отих самих конокрадiв. Хома ж перший. А Кушнiренко, як був, i днював, i ночував там. I цi, нашi, туди вчащають. Ти от що, — звернувся вiн до Тихона, — як до

Упирки вже вчащаі, а тобi й на очi не показуіться, плюнь та й з голови викинь. Не варта вона, щоб за неї й думати. Та й… дiтей же у вас немаі.

Тихiн похилився головою.

— Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворi, як Давид виїздив за ворота, йшов задуманий поруч iз ним, держачись за ручицю, казав:

— Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до дiла братися. То ще берiгся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер — уб'ють, туди й дорога. А правди ми таки повиннi добитися! Хоч не собi, може, то людям!

Давид бадьорив:

— Нiде й ми не подiнемось, з людьми будемо! Бувай здоров!

…I ще в степу за селом все думав про Тихона, i скнiло серце за нього. Потiм поволi — день же такий ясний та сонячний, i повiтря морозне терпкувате — прояснiло i в думках. Веселiш уже думав про Тихона: "А, що там над собою крякати!" Торкнув гнiду веселенько вiжками — пiдтюпачили. Дивився на зеленi лани, на сиву вдалинi смугу лiсу поза Пслом, i спогади налинули… Завiв тихо пiсню давню, колишню партизанську.

А вертався пiзно вже, — у шелюгах саме сонце зайшло. Наче нiде ж i не барився: у райвиконкомi знов не застав голови — поїхав кудись на торги, на поштi теж тiльки листа до газети, до "Голосу працi", здав заказним. Ото в заготконторi трохи. Ну, зате впорожнi їхав — продав хлiб.

— Ньо, гнiда! Недалеко вже! — пiдтюпачили. I в'їхали в село, тiльки свiтло посвiтили.

Давид випряг коняку. В хатi чути — гупав верстат. Поставив потiм у повiтцi її i їсти вже дав. А це прутом залiзним переп'яв дверi i загвинчував ключем, як раптом з городу з — за хати вибiгла постать iз сутiнi й шмигнула повз вiкна. На розi спинилась, видно, Давида побачила й пiдiйшла до нього. Зiнька це. Оддихалась i сказала схвильовано й пошепки:

— Давиде, ой щось лихе вони задумали! Парубок подався до неї, а вона, хапаючись, розповiдала:

— Iлько прибiгав верхи, оце вже як смеркло. Матюха