Українська література » Сучасна проза » Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Читаємо онлайн Бур'ян - Андрій Васильович Головко
не питати!

Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетiла ця, одразу вiдчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тодi в гнiвi трiпнув головою й кулаком грiзно посварився:

— Ну, ти ж гляди! Знай! — i швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнiвно: — Ходiмо!

Натовп захвилювався i почав i собi виливатись у дверi. Найостаннi вийшли Давид з товаришами.

XXIII

Хоч селяни й казали Давидовi: "Ой, щось буде! Стережися, Давиде!" — але Давид iз захопленням i радо дивився на їхнi обличчя, що на них в очах крiзь забитiсть та заляканiсть i щось нове виступало, якась надiя. Це ж на їх власних очах Матюха — грiм та блискавка на Обухiвцi, ба на весь Щербанiвський район колись, що матерi дiтей замiсть вовком та ним лякають: "Цить, он предсiдатель iде!" — це ж вiн сьогоднi на людях оторопiлий стояв перед Давидом, а вдарити не посмiв. I тодi на сходi — пригадувалось. Нi, значить, i вiн то лише для них був "цар i бог". Не наривався нi на кого, а, бач, нарвався… I в газетi здорово пропечатано. Селяни кожен своїми очима дивився, як там написано: "Матюха п'і, гуляі". I за млина парового, й за Гниду. Це ж уся Україна читаі. I влада вища знатиме.

Довго не розходились бiля хати — читальнi й потiм ще купами стояли бiля ворiт допiзна. Було сьогоднi про що говорити. За землю знов тепер жвавiше, смiливiше, i хто навiть учора махав безнадiйно рукою, тепер гарячився:

— Та що ж, справдi! Де ми живемо — на планидi якiйсь чи в Радянськiй республiцi? Люди он, бач, а ми що ж — не люди?!

Хтось скаже:

— А що ж ти ранiш махав рукою?

— Нема що за ранiш згадувати! I зараз не пiзно!…Уже сутенiло, як Давид iз товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордiй застерiг:

— Глядися ж, Давиде! Бо вони такi, що й нальот на хату зроблять.

I вже хай не виходить нiкуди пiзно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогоднi переписати, бо на завтра ж у Щербанiвку думаі Давид. Теж занесуть iз Тихоном. Де той Тихiн? Його не було в гуртi. А хтось сказав, що бачив — на той куток пiшов кудись.

Погомонiли ще й за ворiтьми трохи. Потiм розiйшлись.

Давидовi чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то — пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а пiдслiдити ввечерi — теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерiгав його, тiльки всмiхнувся. Ну, а й те подумав: бiс їх знаі. Тягнирядно i Якiв, правда, хлопцi "одiрви та покинь". Тому, як iшов у хату, взяв вила — трiйчатки й поставив у кочергах.

А пiд лавою сокира — хай тiльки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив бiля свiтла, а бачив, як Давид зайшов.

Спитав стривожено:

— Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не хотiлось говорити, щоб старих не лякати. Врештi знайшовся i, зовсiм мов весело, сказав:

— А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.

Мати аж руки згорнула — як у благаннi:

— Не доведи господи! На цього вже як i трудно стягалися, не дай бог заведуть, тодi хоч у яму лягай.

Батько сказав хмуро:

— Треба запори поробити, — завтра до коваля сходю. А на цю нiч у яслах ляжу.

Так i було: повечеряли, i старий, узявши сiряка, пiшов спати в повiтку.

Приходив Гордiй Чумак iз своїми списками. Тихона не було. I на дiм до нього заходив Гордiй, та хата защеплена знадвору i кiлочок застромлено. Ще, знати, не приходив. Ну, як тiльки вернеться, повинен би сюди прийти.

Нi, не було Тихона; вже й пiзно. Гордiй посидiв ще трохи, погомонiли з Давидом, а потiм пiшов. Та ще й знадвору постукав у вiкно й сказав Давидовi:

— Не сиди отак проти вiкна!

Давид сiв глибше в куток. Став олiвця ножем пiдстругувати.

В хатi вже поклалися спати. Прибiгла з вулицi й Христя, рожева й весела. Потiм одломила шматочок хлiба й вечеряла — борщу їй не хотiлось. Трохи дивилась на Давида пильно, тодi задумалась.

По паузi сказала стиха:

— Сьогоднi Зiнька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають?

Парубок схвильований глянув на сестру.

— Що ж ти сказала їй?

Христя повела плечима.

— Сказала, що я не знаю.

Давид задумався. Може, в мислi стала перед ним постать дiвчини з великими темними й сумними очима, як отодi в хатi в ту нiч, i заплакана. Може, вдалинi десь, у давнинi, зашелестiли жита пахучi, буйно — зеленi в тривожнi мiсячнi ночi. I зараз на душi в нього так, як тодi, — i сумно, i радiсно. Чуі, як молода кров переливаіться… А в житi — вони. Брови в неї вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустилися, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в її задуманi очi…

Низько схилився на руку парубок.

Але от звiв замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потiм в очах мов щось розцвiло. Вiн усмiхнувся до сестри радiсний i весело:

— Ех, Христе! Не знаіш ти нiчого!

…Вже спали всi в хатi, i Христя. А Давид ще довго сидiв кiнець стола i щось швидко натхненно писав.

XXIV
Відгуки про книгу Бур'ян - Андрій Васильович Головко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: