Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Що ж я наробив?

Чом вiн, Давид, учора ввечерi — де вiн був? Як тут у хатi їх було двоі та третiй, сатана, пiдiйшов iз — за спини й над ухом прихилився. А до неї пiдбiг, мабуть, та цитьнув.

— Ну, вже ж Марiя казала, невже ти їй не повiрив? — Давид це.

Тихiн замислився, згадав Марiю вчора. Ще пiдозрiло глянув на товариша. Нi, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. I вiн розповiв Давидовi про все, як було вчора.

Найперше — це така б, здавалося, дурниця, сiрники шукала на карнизi, щоб засвiтити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не свiтити їй. Нащо це було їй треба? Ще Тихiн задумався. Давид його заспокоював.

Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачi людини.

— А ти її, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихiн поник головою. Не знаі Тихiн, де вона зараз. Уночi, вчора, знаі ще, бив на полу, i як же бив її!.. Скотини не бив отак зроду. Потiм упала додолу вона, далi — не знаі вже. Так наче сниться йому, що сидiв вiн уночi, а вона билась на соломi й стогнала. А коли встала? Де подiлась? — не знаі. Може, саме тодi, як, на стiл упавши головою, лежав… i до самого свiту отак. А глянув — не було вже. А це ще й з хати не виходив. Та почув уже — корова реве: нi давано ж у нього ще нiкому, нi наповано.

— Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?

— Пiду, може, простить! Ну як же розум втратив! — сказав Тихiн. — А вона, мабуть, у сестри Лукiї, на тiм краї села живе. Якщо в сестри, то добре. Треба зразу ж сходити та розповiсти їй усе. Це сьогоднi ж треба буде зробити.

— Ну, а на хуторах же, що там? — по невеличкiй паузi спитав Давид.

— Та в хуторах добре, Давиде! I гостинець тобi і. Вiн розстебнув кожушок i витяг iз бокової кишенi пiджака клейончастi палiтурочки вiд записної книжки, дiстав звiдти "облiкову картку" на коня i з неї вже клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидовi мовчки, тiльки очима пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушнiренкiв з допру.

Давид жадiбно вп'явся в нього вiд слова до слова. Хмурний, потiм аж блиснули очi.

— Тихоне! Ти знаіш, що це ти принiс?

Тихiн — примружено з усмiхом, i мовчить навмисне.

— Оце, брат, їм — капут! Оце та ниточка, що до клубка доведе: тут i фiнагента, що вбито, згадуі, i конi… Прiзвище одiрване саме Кушнiренкове

— скурив Iлько, видно. Ну, то, брат, на те й наукова експертиза і. Тi взнають, хто писав.

— Казав, щоб нiкому, — таімно й хмуро сказав Тихiн.

— Ну, ясно!

Давид мовчки й обережно сховав листа аж пiд шинель, аж у спiдню кишеню пiджака й весело тодi Тихона по плечу вдарив.

— Тепер живемо, Тихоне!

Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Нi, ще Кожушний з кишенi витяг газету. На хуторах дiстав.

— Оце до речi, за яке ж число? — найперше кинувся Давид, але Тихiн сказав:

— Не туди, Давиде, дивишся. Дивись он там, де "Селянське життя".

Давид перегорнув газету й глянув на ту сторiнку, що Тихiн вказав. I враз аж загорiвся вiд радостi, вiд несподiваної: в газетi був надрукований його перший допис, що вкинув на поштi ще зараз по приїздi. Говорилось стисло в ньому про життя в глухiй Обухiвцi, за паровий млин, що в КНС Матюха з компанiію вiдвоював. Про п'янство голови й про п'яний розгул. Все було надруковане, вiд слова до слова. Давид, хапаючись, ковтаючи слова, перечитав усе, потiм одiрвав очi й на товариша радий i зчервонiлий глянув.

— Сьогоднi й прочитаімо! — казав весело. — Хай знають, що не в нетрях десь живемо, а в радянськiй республiцi!

Тихiн закашлявся тодi i, може, через те не сказав нiчого.

Потiм удвох вони подавали худобi. Ще порося кувiкало, як уже були до ворiт пiдiйшли. Тихiн вернувся в хату й через хвилину винiс йому у цеберцi. Схлюпнув потiм на руки з корита бiля колодязя й догнав Давида вже на вулицi. Той пiджидав i, ще ждучи, посмiхався вже чогось. А як пiдiйшов ближче Тихiн, сказав веселенько:

— А в тебе вже, Тихоне, й пика в дертi! Це ж iще тiльки поросятi винiс!

— Та невже й на пицi і? — Тихiн витер лице заполою кожушка, а тодi зiтхнув, уронив невесело:

— Ех, як — як, то не тiльки пика в дертi буде, а й голова в тiстi!

Iшли потiм i мовчали.

I просто на вулицi бiля хати — читальнi, й на ганку вже людей було чимало. Бiльше мододь. На вистроченi узорнi груди святкових свиток повиставляли дукачi дiвчата, а з — пiд квiтчастих хусток маковiють обличчя на сонячному морозi. Хлопцi з — пiд шапок повипускали кучерi. Гамiр, смiх, голоси… А над усiм — насiнням, як коники в травi, трiскотять. I на землю лушпиння цвiтом бiлим сиплеться.

Бiля ганку стояв гурт чоловiкiв, бороданiв. Саме дядько Гордiй щось у колi їх промовляв. А скоро вгледiв Давида з Тихоном, як тi пiдiйшли, спершу пильно був глянув на обох i чомусь зрадiв. Сказав весело:

— Ну, Давиде, хоч стiни розпихай! Уже i в хатi повно! Хтось iз гурту застерiг дядька Гордiя в жарт:

— Хоч не лякай, Гордiю. А то вчора ремонт зробили, а ти вже й стiни