Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Нехай уже колись. Як трохи на ноги станемо. Вiн узяв затим у кочергах батiжок i пiшов iз хати.

I всi пiшли проводити його. Навiть дiти побiгли, босi й розхристанi.

— А, лишенько! Ну, куди ви, голiсiнькi? — завернула їх мати була строгенько, та згадала щось i подумала:

"Хай, i дiтям треба" — i вже ласкаво їм: — Хоч у черевики повступайте, встигнете!

Докiйка вернулась, а Петрик тiльки матерi "такнув" i пiдскоком босий по бiлому морозу вже аж бiля загону.

У загонi батько налигав телицю i вивiв. Бiля колодязя зарипiв звiд, витяг у корито Давид свiженької. Напилась трохи. А мати пiдiйшла до неї й тихо гладила рукою. Два роки жила в них. Два роки доглядала, радiла — корiвка, думала, буде…

— Хоч не продавай же, старий, рiзникам. Продай у двiр якому дядьковi. Скажеш: з — пiд корови якономiчеської, з — пiд нiмки.

Батько:

— Продамо — хто купить. Ну, помагай бо', - цьвохнув батiжком i повiв iз двору. Ще й за ворота вийшла мати. На дорогу, мерзлу, грудкувату, ще не накочену, похитала головою:

— Як вона й дiйде до тої Щербанiвки. Нiде ж не була ще в далекiй дорозi…

Як зайшла в хату, Христя вже розпалювала в печi. Почала й стара на борщ лагодити. Давид сидiв кiнець стола, рився в книжках i виписував якiсь цифри, помiтки на клаптику паперу (мав же сьогоднi в хатi — читальнi робити доповiдь про мiжнародне становище, то й вибирав цифри i складав конспект). До виступу свого вiн ставився як — найуважнiше. Бо — зумiі зацiкавити з першого разу, тодi вже — пiвдiла. Тому так рився старанно в книжках, забувши все навколо. I як розвиднiлося вже зовсiм та погасили лампу, тiльки повернувся й пiдсiв до вiкна i знов за своі.

Вже аж коли витопили, мати сказала:

— Ось годi вже тобi, Давиде. Усе з тими книжками. I як воно голова не заболить стiльки читати. Може, вже обiдати будемо?

— Хоч i обiдати.

Всi були дома, бо в церкву вiд них нiхто не ходив — безбожники. Ще мати хоч у пiст таки говiі раз i Докiйку зводить. А вже старий та молодi, навiть нащо Петрик, а й той: "Народ затемнюють тiльки церквами тими". Мати похитаі головою, пожурить нежурно сина, а сама: "Бог його святий знаі!" В кутку, як ще тридцять лiт тому, висить "спас" i "матiр божа" — благословення. Од часу полиняли, зчорнiли вони, i тьмяно виступають їхнi сумнi обличчя. Скiльки — без числа хвилин, як усi злити в одну, — цiлий рiк iз свого пiввiку, нi на мить не одхиляючись, промолила їх, згорнувши в покорi натрудженi руки. I що ж дали вони? Поки вже дiти, махнувши рукою на них, та не пiшли самi… тепер хоч молилась стара, та не до них, не до богiв, а до тих згаслих у минулому болiв, i мук, i надiй, що десятками лiт пiзнiми вечорами, раннiми ранками з очей своїх украпляла в зчорнiлi дошки. Може, тому й обличчя на них такi рiднi й сумнi?..

Обiдали — саме люди з церкви рушили. Знати, це ще не скоро зберуться в хату — читальню. Поки пообiдають.

Але Давид зараз же, вставши з — за стола, почав збиратися. Треба йому затим ще до Тихона зайти. Ну, а Христя до дiвчат забiжить — запнулась. I разом вийшли.

У Кожушного в дворi перше, що кинулось Давидовi, це — в хлiвi кувiкало на весь голос порося, а з загороди через хвiртку дивилась тоскними очима корова, потiм витягла шию й ревла, аж сумно. Чи голодна, чи ненапоіна. Дверi сiнешнi стояли вiдчиненi й хатнi тiльки прихиленi, а не на засувi.

А як зайшов, — посеред хати Тихiн у кожушку, розстебнений i без шапки. На Давидове "здрастуй" вiдповiв глухо, мов то в пустiй хатi луна вiд Давидового ж голосу. Потiм узяв шапку з лави й рушив до дверей повз парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона за руку i спинив. Той не вирвав руки.

— Що з тобою, Тихоне?

Тихiн глянув хмуро на товариша й одвiв погляд — упав десь у куток бiля помийницi. Давид пильно, з неспокоім дивився на нього: зблiдлий i ще мов дужче запали очi. В хатi бiльш нiкого не було. Блиснула догадка. А як тiльки Давид оглянув хату, побачив постiль розкидану на полу, збиту солому бiля полу, то вже не мав сумнiву, з тривогою казав Тихоновi:

— Ти здурiв, Тихоне! Бив Марiю, мабуть? Тихiн важко глянув на Давида хмурими очима, i в них блиснула й до нього зненависть.

— Ну?!

Давид журно хитнув головою. Тодi Тихiн вирвав руку й пiшов до дверей. А вслiд йому Давид палко:

— Та, Тихоне! Брехнi ти повiрив ото!

Тихiн спинився бiля порога й пильно глянув спiдлоба. Давид подався до нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. I не думав, i не гадав нiколи вiн, що Тихiн отакий легковiрний: хтось белькнув дурним язиком, а вiн уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло їх позавчора ввечерi. Але чи маі вiн його, Давида, за товариша, чи слово для нього його, Давидове, не полова? То хай чуі: вона отам на полу всю нiч спала, а вiн отут на лавi. I в думцi в нього не було.

На його обличчя довго й пильно дивився Тихiн. Чи чув що, бо весь був в очах, жадiбно ловив, як ворушились Давидовi уста, рвучи слова, як погляд, одвертий, i ясний, i трохи з докором, лився теплим промiнням крiзь його очi аж у груди. Чув, як одтавало серце. I перше, чим стукнуло, ламаючи рiвний ритм, це радiстю, що глянула з очей запалих. Мовби загубленого безвiсти товариша раптом зустрiв i