Бур'ян - Андрій Васильович Головко
Поява роману «Бур’ян» (1927) знаменувала новий етап у творчому розвитку письменника, тісно зв’язаний з історичними змінами, що відбувалися в житті радянського суспільства. Суперечності непівських часів набули на цю пору неабиякого загострення. Ставало дедалі ясніше, що «доля рожева в рожевих од сонця хлібах», про яку так палко мріялось молодим романтикам соціалістичного життєтворення, буде завойована не тільки внаслідок «просвітительської» роботи ентузіастів, але і в результаті напруженої боротьби з класово ворожими силами, які до певної міри зміцніли і «відігрілися» в перші роки непу.
Бур'ян
I
За кiлька перегонiв до станцiї Ганiвка Давидовi Мотузцi вперше пiсля мiста та казарми степ вiйнув просто в лице мiцним духом землi та рум'яних щiк з морозу, з ранку, сонячного, осiннього.
Це на якiйсь глухiй станцiї у вагон увалилася цiла юрба дiвчат. Либонь, з бурякiв. Бо у вiкно бачить Давид — на станцiї цiлi кучугури навалено їх, i ще пiдвозять, скидають. А в дiвчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спiдницях з полотна сирового й босi.
А обличчя в усiх обвiтренi, смаглявi, з пошерхлими од вiтру губами.
Як зайшли у вагон, збились, несмiливi, i стояли в проходi. У кожної в пучцi — квиток.
Давид аж зрадiв, наче сестру рiдну мiж них побачив. Посунувся — дав мiсце однiй, а тодi ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавцi насупроти, i попрохав його сiсти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дiвчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сiли дiвчата там. Тiсненько — усi порозмiщалися. Лише одна стояла бiля вiкна й задумливо дивилася крiзь скло.
Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очi — водокачка, телеграфнi стовпи, по дорозi вози з буряками. Миг повз очi.
Давид витяг кисет i закурив. А тодi до дiвчат:
— Звiдки це ви, дiвчата?
— З бурякiв їдемо. Отут були, в радгоспi, — це кирпатенька, найбiдовiша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонiвку його, знов на обличчя й додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаімо з ногами: морозище ж отакий, а ми босi.
Подивився Давид на їхнi ноги червонi, похитав головою й нiчого не сказав. А потiм, по паузi, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.
Та так, iз Зачепилiвки вони, Щербанiвського району. О, то це, виходить, вони зовсiм земляки: вiн теж щербанiвський з Обухiвки. Знають Обухiвку.
— Були з нами й на буряках обухiвськi, душ кiлька було, — сказала одна з дiвчат, звела обличчя на червоноармiйця: — От, може, знаіте — Яким, що на гармонiї граі, потiм таранкуватий один. А з дiвчат — Галька i Христя. А то — не знаю тих.
— Це Христя ота, що спiваі гарно? I зовсiм вона не обухiвська! — озвалась якась.
А Давид враз насторожився: Христя?
Та перша дiвчина аж плечима знизала:
— Авжеж — "не з Обухiвки!" Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповiдала. То ж у них в одну нiч семеро коней з лук завели. I їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.
Давид схвильовано:
— Така русява дiвчина? Невисока?
— Невисока. А на шиї в неї шрам: колись iще, як денiкiнцi були, — од нагайки.
— Так! — аж одхилився, i на обличчi бiль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмiчно: так — так, так — так. Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя.
— I коней не знайшли?
— Нi, як крiзь землю пiшли всi семеро. Одного злодiя пiймали були з конем аж пiд Полтавою на ярмарку. З Огирiвських хуторiв сам. Хотiли самосуд над ним учинити. А вiн став проситися: всiх, каже, викажу, усю банду, тiльки щоб не вбивали. Ну, а тут мiлiцiя на ярмарку — його й заарештували. В тюрмi тепер.
— Може, в тюрмi, а може… Хiба тепер тюрма! Подержать мiсяць та й додому випустять, — додала друга з дiвчат i одвела погляд убiк.
— А коней нема, — це — Давид.
Вiн замовк i схилив голову. А очi вронив на ноги дiвчатам, порепанi й червонi. I було — думка проповзла:
"Може, i вона десь боса отак на морозi?" А потiм батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивiв i мати ще дужче зiгнулася. Без тягла ж — як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на нiй робитимеш голими руками! I чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повеснi; незграбними лiтерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синовi вiстку радiсну: старого коня продали та молодого купили, хлiборобами тепер будуть, — писали. I весело Давидовi було тодi, i, мов живий, батько тодi був виткнувся з — за листа: завжди похмурий, а то всмiхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: "То так, сину; а без коня без доброго, вважай, — не хлiбороб". Е — е, не примружить тепер очейбатько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивiв.
Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербiвки. Дiвчата пiдвелися.
I Давид кинувся:
— Що, встаіте?
— Та ми до Вербiвки брали квитки, бо до Ганiвки ж дорого. А тут уже свої краї — пiшки пiдемо. Нам аби на нiч. Прощавай!
— Iдiть здоровi!
Поїзд стишився i став. Давид до вiкна пiдвiвся й байдуже дивився: на перонi з осик тихо падало листя жовтаве, чоловiк у червонiм картузi вдарив у дзвiнок двiчi, пройшли дiвчата юрбою по перону за станцiю. I бачив — пiшли дорогою, що по нiй стовпи телефоннi вдалину побiгли.
I коли рушив поїзд, Давид iще стояв бiля вiкна й дивився в степ.
Ген — ген дiвчата тi. Вдалинi у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно… латка бiля латки — чорно, зелено…
I подумав Давид:
"А як же це батько й тi шiсть?"