Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Здрастуйте! — всмiхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не пiдведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? Мить, може. I враз брови як — як помiтно зламалися крайками догори. Вийняла гребiнь iз днища, поклала на ослiн i встала назустрiч до сина.

— Давиде! Ну, де — бо ти взявся?

— А от бачите — прийшов.

Вiн поцiлував матiр. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — i радiсть, i журба. Потiм вiї злегенька затремтiли, i м'язи лицевi бiля рота — в печаль. Вона тодi пiднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.

— А ми вже тебе, сину, i не ждали.

— А я ж писав.

Поздоровкався з батьком. Той навiть аж розхмарився, та хiба на мить, — знов брови обважнiли й нависли. Сказав:

— Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останні було, де ти про землеустрiй писав, куди обратитися. Я вiзьми, дурний, та й покажи на сходi. А хтось та й головi сказав. З того часу як одрiзало. Нi одного не получав.

Мати:

— Думали, що тебе вже й живого нема.

А батько:

— Ото, заплач iще. А я так їхню всю полiтику бачу. Це вже останні письмо Христi дав, як їхала в радгосп, щоб на станцiї вкинула.

— Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки, — сказала мати й заплакала. А батько — тiльки брова в нього одна ворухнулась:

— Взяли, сучi сини. Аж семеро коней iз слободи забрали, Старцями нас поробили.

Да. То — бiда. Вiн iще в поїздi довiдався про це: дiвчата з бурякiв їхали та й казали. Та все якось не хотiлось вiрити. I аж до самого двору — чи то вiрив, чи нi. А вже глянув — стiжок у дворi недобитий, — так i похолонуло в грудях. I в хату зайшов — Христi немаі.

— Пiшла Христя. Iшли тут iз села на заробiтки в Карпiвку, то й вона пiшла. Може, заробе який карбованець. А на коняку, — ох, скiльки тих карбованцiв треба! Та якi вони й труднi нашому братовi, бiдняковi…

Батько встав iз — за верстата. Спитав, чи надовго вiн додому.

— А зовсiм уже. Одслужив своі, фронтiв немаі. Дома тепер буду.

Вiн роздягся, шинель на ключцi повiсив i будьонiвку. Став бiльше схожий на колишнього Давида, це — матерi. I якось аж надiйнiше стало: шинель на ключцi й шапка — дома вже буде. А це, мабуть, аж iз станцiї, таж, мабуть, голодний. А вони до нього мерщiй iз журбою своію.

— Може, зараз вечеряти будемо?

Батько од припiчка:

— Про мене. Ми ось iз Давидом по цигарцi викуримо, а ти лагодь тим часом. Сiдай, Давиде, — i як той сiв: — Гай — гай, сину, скiльки це лiт отак не сидiли. Ба й у вiчi не бачили один одного. Тiльки подумати: п'ята осiнь!

Подивився довго й мовчки на сина, i в очах хмурних запроменилася батькiвська ласка.

— Ну, розкажи, сину, — ти на фронтах воював, ти бiльше свiту бачив, — що воно з революцiію сталося? Де вона, влада радянська, що за неї ви голови клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо от i в нас сiльрада і, i Ленiн в сiльрадi на патретi, а сказати, сину, тобi, — вiн понизив голос i додав майже пошепки: — погане життя! Що, сину, дивишся так? Контрреволюцiю батько розводе? Е — ех… От, сказати, коней у них, у сiмох, забрано. Без коняки — хоч "рятуй" кричи. Ну, i щоб же позику — пiддержку од властi яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки легше було на ноги сп'ястися. Та нi. Подавали заяву, — не прийняли в сiльрадi. А в район поткнулись: "А, обухiвськi, знаімо: бандити, самогонщики. Крадете один в одного, а тодi сиротами казанськими прикидаітесь, радянську владу не пiдтримуіте". А злодiїв — пiймали ж одного, Кушнiренка з Огирiвських хуторiв. У городi в тюрмi тепер сидить. А це чутка і, що випустять буцiмто i суду йому не буде. Ну, де ж та правда?

Хай, значить, iще конi водить, людей старцями робить, пролiтарiію. Це ж видно з усього.

I мати не змовчала:

— Пiд революцiю палили економiї, казали, що не буде панiв. А воно порозганяли тих — новi понаставали. Це ж i куди Христя пiшла на заробiтки, Радгос якийсь за хазяїна там, комунiст.

— То, мамо, не хазяїн "радгосп", то скорочено, радянське, народне себто.

— Хто ж його, сину, знаі.

Батько поважно знов заговорив:

— З землею в них теж та полiтика. От хутiрська земля по цей же бiк хуторiв, уся од слободи, а обухiвська — на колишнiй економiчеськiй, за хуторами. I що б же пересунути їхнi надiли туди, а обухiвськi — по цей бiк хуторiв. Це так по — мужичому. А власть i слухати не хоче. От сам комунiст голова Матюха просто у вiчi смiіться: "Дай вам землю пiд селом, так вас од неї й за вуха не вiдтягнеш, а що з вас за хлiбороби, коли у вас плуги мотуззям позв'язуванi! Про вас республiка з голоду опухне". От, мовляв, хто хлiбом годуі — великi хлiбороби, хазяї. А це ясно вже хто — хуторяни, куркулi. Продався їм: чув, може, Давиде, — на дочцi Огиревiй оженився. А як проходив, може, бачив, у генеральшинiм саду там собi такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за революцiю: лiс даром, робочi даром, суботники якiсь установляв. Живе — мабуть, помiщик так не жив: щодня гуляі, п'янствуі, а стрiнеш п'яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом i розмахуі.

— А ви що ж мовчите? к ж райвиконком у вас, партiйний комiтет.

— Сину, куди скаржитись, як скрiзь однаково. Як змичка в них. Набралася кумпанiя, та що хочуть, те й