Бур'ян - Андрій Васильович Головко

роблять. Паровий млин артiль оце в комнезаму одвоювала. А хто ж в артiлi: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш. А в район поткнись: бандити, самогонщики, — тiльки й почуіш. Нема що казати, — всякий народ і i в них, в Обухiвцi. Так це ж першi друззя Матюшинi. За нiч вiдрами випивають. А вже як п'ють — гуляють, гаси мерщiй свiтло. Залили самогоном революцiю.

Ай! Трах! — кiлком, мабуть, навкидь у ворота.

Кинулись усi в хатi. В хатi — як в усi. А на вулицi бiганина, шум. З криком пробiгла жiнка через двiр на город. Пролопотiли чобiтьми важко за нею: "Лови!.. а!.. бий!.."

— Що таке? — Давид, поривний, схватив будьонiвку з ключки i — до дверей. А на порозi мати на дверях розп'ялась.

— Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.

I батько не пустив.

— То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як нiч — затуляй мерщiй вiкна, з хати не виходь.

Блiдни, дрiбно тремтячи, Давид провiв по чолi рукою: аж голова трiщить, як ото вчадiіш.

Мати вечерю на столик поставила.

— Сiдайте, сiдай, сину.

А хiба ж полiзе шматок у горлянку? Та сяде вже, i навiть ложку холодного борщу сьорбнув, вкусив хлiба черствого — жував — жував, насилу ковтнув. Дивився — за столиком старенькi батьки, схудлi, зажуренi, мовчки сьорбали з ложок. Блiдий Петрик та Докiйка — шматочок пiд ложку, щоб не ляпало, — сьорб, хлiба вкусить обережно, щоб не кришити. Чомусь пригадалося давне: отак за вечерею, в оцiй убогiй хатi, тiльки то вiн сидить — не Петрик, i ото Христя — шматочок пiд ложку, щоб не ляпало. I батько похмурий, i сумна мати: бiднi, немаі коняки, а в дворi — стiжок недобитий.

На ключцi — шинель i будьонiвка.

…Пiсля вечерi зараз не полягали ще спати. Хоч i постелила мати на полу, а пiд коминком — Давидовi. Знайшла йому потiм сорочку бiлу в скринi. А сама за прядку ще сiла — передiлку допрясти. Батько сiв за верстат — гуп, гуп! — лядою. Давид лiт спати — з дороги. А в головах посхилялися…

— I треба вам, дiти? Вiн зморився, а ви — як тi реп'яхи…

— Хай, мамо.

…У головах Петрик та Докiйка посхилялися до самого обличчя. Шепотiли, розповiдали довго — так же давно не бачились! Про себе: у школу не ходять, бо нi в чому. Докiйка клоччя пряде, а лiтом на хуторi служили обоі. Очi Давид склепив — така втома. I наче лежить у борознi край битого шляху, а над ним з облогу, з Дикого поля, над борозною, гойдаіться билля дике, стиха шелестить. Потiм — стихати, стихати. А плуг повзе повз борозну, чересло одбатувало скибку чорної пахучої землi й привалило його в борознi.

V

Ночi осiннi телились сiрими ранками. Ще в сiянку випали дощi, а це — що вже година стоїть — тихо, сонячно. Вiтри вщухли — розп'ялися хрестами вiтряки на вигонi. А в березi паровий млин чмихаі рiвно, без перебоїв. I за селом над рiллями десь гайвороння лiтаі, кряче, а чутно так, мовби отут десь, близько, лiтаі на городах.

Осiнь. I така тиха, така ласкава. Але хiба не знати твою печаль? I кожної хвилi хiба не ждати, як несила вже буде тобi, — упадеш головою на руки заломленi, а коси сивi на землю впустиш дощами, туманами? Тому й днi сонячнi як золото на вагу. Гупали цiпи по дворах найбiднiших, гуркотiли вiялки й терницi так весело по дворах — трр — ах… так — так… трр — ах… так — так…

…Сиплеться костриця на землю пiд ноги. Пiд терницями її вже цiлi купи. А ще ж бiля повiтки ген цiлi купи й плосконi, й льону — дбайлива Матюшиха. Та що ж — робити і кому: двi битки й терниця трахкотять од ранку до ночi, нi на хвильку не вгавають. I кострицi, кострицi тiї!

— I — i, чортовi буржуї!

Трр — ах… так — так… трр — ах… так — так… Витiпала жменю Ониська, потiм гарненько повiсмо нею зв'язала та аж головою похитала — iз усмiхом, i з досадою:

— То — то, прядива отакого! Ну, що вона в трясцi з ним та й робитиме?

— О, пожурись, — баба Середиха вiд битки обiзвалася, — попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматкiв чималенько. А

Зiнька ось, здорова хай буде, та вибiлить його гарненько.

У Зiньки лиш брови ворухнулись. А по паузi одхилилась од тернищ й сказала:

— Про Зiньку — не бiлене буде. Менi тут хоч би цього строку як — небудь добути.

Трр — ах… так — так…

Вiд великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, i цур їм. У роботi завжди, сама ж усе бо вiн десь або по дiлах, або гуляі, а вона ж — панi, нi за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопiтне: немаі нi недiлi, нi щоб нiч поспала спокiйно. Ото як п'ють удома, то самовар опiвночi став їм, то десь за самогоном бiжи. Дарма, що їй треба, як — от влiтку, удосвiта на поле бiгти. Та ще ж кумпанiя, — аж чадно вiд них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. I це при начальствi ж: наш, Гнида, а це ще став iз волостi начальник мiлiцiї вчащати.

Трр — ах… так — так… I стихла терниця. А очi дiвчина в кострицю впустила й мовила задумано:

— Вже й кидала через нього.

Мовчали тi жiнки, лиш терницi трахкотiли та за повiткою, за городами, млин захекано чмихав. I звела раптом Ониська голову до дiвчини:

— Дурна ти, Зiнько: покинула була — ну й не йшла б уже. Чи ти не знаіш, який вiн і? Лук'янiвська Одарка