Бур'ян - Андрій Васильович Головко
Давид аж усмiхнувся:
— Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!
— Ну от, скажи ти! — здивовано й радiсно аж руки розвiв коваль. — Не признався б — нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж парубiйком iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював. Ох, i одчаяка ж був! — Звернувся вже до сибiряка. — Вiд партизанiв був приставлений. А це, мабуть, iз служби?
— Да, прямо з станцiї. Iду — дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i зосталися тут?
Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще вiхтиком покропив його водою i заговорив:
— Вiк в оцiй кузнi, — з дванадцяти рокiв. Усю силу в нiй на цьому ковадлi по шматочку виклав i молотом розплющив, у чересла, в лемешi панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч хату та кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру — о, і кому замiстити коваля старого! — I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна, хитнув з батькiвською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз iз горна вихватив червоний шмат залiза на ковадло, — дзень, дзень… Рудий чоловiк тодi взяв молот — гуп!..
Аж iскри по кузнi, аж iржаве шмаття залiза по полицях ожило — задзвенiло.
Давид дивився, як молоток та молот мiсили червоний шмат залiза. Вже буряковий вiн, темнiшаі. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.
А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось. Та строку Зiнька ще добула б — тодi всi дома б. Давид, мабуть, i не пам'ятаі її?" — "О, чого б же не пам'ятаі!" — "Тодi ще пiдлiтком була, а тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та дядько Петро заговорив:
— Повеснi ж дожилися, — хлiба не стало, та й мусив дитину вiддати за п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур їм iз такими заробiтками!
Тодi бородатий чоловiк:
— Е, шкода. За зиму хлiб поїмо, та й знов повеснi — куди б хоч за харч дiтей розiпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. А вже нас, так iменно, як трясовина, злиднi засмоктують. Пручаішся, б'ішся, а воно все глибше — по груди, по горло.
З Сибiру ж i вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме пiд голод, — поїли худобу. Лишилися голi — голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали — таки землi, та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?
— Тодi ж казав: згуртуймось у колектив та на всiх хоч пару коней залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її пiд руками, на очах мали. Та куди тобi — комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки… Оце якось бачився в городi — комуною живуть. "Маяк" пiд Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер…
Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж його мрiя — колектив отут, у дворi. Сказав весело:
— А тепер що ж, дядьку, пiзно хiба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуімось та й вийдемо на виселок сюди.
Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:
— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування… Тихiн Кожупiний i досi кров'ю харкаі. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а бiля властi — сучi сини та п'яницi.
Тодi Давид:
— Да, у вас тут щось того… Матюха от… Тихо в кузнi. Лише сопiв мiх та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова. I вже по тому мовчали бiльше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкентi, що там по газетах. А за своі життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.
Давид знав, чого це: "Матюха" — страшне було слово для них. I не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час… Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер…
Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i, мiцно тиснучи руки ковалевi й тому сибiряковi, сказав весело:
— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi тут у нас сучi сини та п'яницi — нiяка сила!
Очi з — пiд кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так i розлучилися.
Пiсля курної кузнi морозне осiнні повiтря залило лице Давидовi рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi сни. Перед очима просто лiворуч — став за вербами, а обiч ставу — зелена озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче саду економiчеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в напруженiй уявi — на тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано. Якихось кротiв наче селище. З усiх бокiв до майдану хлюпають чорнi рiллi, як повiдь весняна. Це тiльки — тiльки оселилися. Ще мружить очi Давид i сам не впiзнаі: чи їхнiй виселок?.. Великий сад з отих дерев уже вирiс. У саду бiлi будинки великi. А де гребля прорвана, де водяний млин, — електростанцiя. I стовпи потягли дроти по висiлку, понад будинками, у двiр, до загонiв, до ферми, до сельбуду… I по шляхах — на Щербанiвку, на Обухiвку… На всi боки.
За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Iлькiв? Брiв бур'яном у двiр, де будiвлi цеглянi. Чiплялись реп'яхи до шинелi. Пахло жовтавим листом кленовим i бур'янами. I на дворi бур'яни буйнi поросли. Навiть у покоях, нежилих тепер, у дiрки вiкон видно було пасма бур'яну. Та стiни добрi. О, вiк ще стоятимуть! Тiльки покрiвлю на сараї, на конюшнi дай. Ось комори — гамазеї. Аби родило, і куди зсипати. Загони, конюшнi…
Давид ходив по двору, оглядав стiни,
