Українська література » Сучасна проза » Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Читаємо онлайн Бур'ян - Андрій Васильович Головко
II

Вiд станцiї Ганiвка до Обухiвки двадцять п'ять верстов. I все степом. Повилась дорога помiж чорних рiль та латок зеленої озимини, колiями зрiзана. А обiч уздовж неї — стовпи вдалину. I вiтер осiннiй так тоскно гуде вгорi в телефонних дротах. Вiтер та он галок зграя: вiтер їх гонить, як ото жменю зерна, сiючи, кинуть на вiтрi, — а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалинi манячили хутори. Iде Давид по дорозi, ступаі широко. Усiма грудьми п'і, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осiнні степове повiтря. I, либонь, хмелiі вiд нього: очi якось аж затуманились, розкритi обвiтренi уста. А рукою збив будьонiвку на потилицю та тiльки головою трiпнув.

— Ех!

Ще кiлька день тому — де це було? В Азiї. На станцiї Ташкент стояв у черзi за квитком мiж узбеками якийсь собi демобiлiзований червоноармiіць Давид Мотузка — i от iде по дорозi на Обухiвку. Чи йде, чи сниться.? Аж усмiхнувся. А в очi степ далиною дивиться, хоче спитати, та — нiмий. "А що, Давиде, тьохнуло?" I хоч нiмий, чуі його Давид. Вiн роблено хмуриться, потiм усмiхнувся: "Ще питаі: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою i бачу в нiй цiлий свiт новий. Що про нього вiки лиш марили, що його ще нiде не бувало. Хiба на зоряних гонах на якiйсь iз iнших планет. Ех, i люблю ж тебе!"

За хуторами дорога зламалась колiном i повилась на Щербанiвку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька дорiжка помiж хат покрутилася хуторами. Це — Давидова. Ну, та вiн нею теж тiльки до хатки, до он тiії крайньої, а там навпростець пiде на економiю, колишню ганiвську.

За хутором уперше стали попадатися орачi.

Це ще хуторянськi землi, а як рiв перейшов — колишнi економiчеськi степи пiшли, тепер обухiвськi. Тут теж де — не — де на гонах поволi плуганили орачi волами по облогах. А тiльки далеко од дороги, звертати не хотiлося, бо й так уже пiдбився. Хай, он уже, пiд самою економiію, оре хтось, — зайде Давид до нього, закурить i вiдпочине трохи.

А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. I пахне так якось знайомо рiлля свiжо — осiння парубковi. Як пахла й тодi, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничi на осiнь ставав.


…Три осенi був у строку саме пiд вiйну германську. Малий був, замурзаний, а очi з — пiд волосся чорного, кучерявого як вишнi двi стиглi. Любили його в дворi i наймити, i австрiяки полоненi. (На роботi їх було душ двадцять). Все пiснi, бувало, їм заспiвай. А Давид спiвливий був. Цiлi днi на полi ж, на оранцi, — воли поганяі й спiваі. Сам i пiсень складав: то про наймита — сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австрiякiв, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечерi, як з роботи повернеться та пiсля вечерi отак, перед святом, як заспiвають у сутiнях: "Чуіш, брате мiй…", — хлопець занiмiі, а очi туманом застелить. Журно Давидковi тодi. А журавлi все "кру, кру"…

У журбi отакiй i подружився Давид з одним австрiяком, на ймення Стах. Залюбився в пiснi вiн хлопцевi сердечнi. Бувало, каже:

— Спiвай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш — бунтар будеш!

Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяі, а Стах за плугом борозною йде i щось розповiдаі. Про родину свою, про iншi краї, про минуле. (Дома, в Галичинi, вiн за вчителя був, а потiм на вiйну його забрали, та вiн передався до полону). Який вiн був хороший! I знав чисто все, що не спитай: i де земля взялась — не як у школi пiп учив, i чому люди бiднi і i і багатi, i яке буде колись життя… Бувало, примружить очi, дивиться й каже:

— Отут, де фольварк панський, не буде вiн панський, бо пана виженете. А самi, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, i худоба, i дiм, i ще дома такi збудуіте, i сад насадите бiльший…

Давидко аж оторопiв:

— Так пан же не впустить.

— А так, так, — не пускатиме пан, жовнiрiв визве гнiздо та землi боронити. Таж вас сила з сiл. А й жовнiри хiба не з села? Хiба то не їхнi батьки та брати прийдуть маіток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?

Очi горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч i мале воно, хоч i замурзане.

— Товаришу, дай закурити!

Давид аж кинувся.

— Будь ласка, якщо і.

Воли парубчак спинив, вилiз iз борозни на облiг i стояв у лахмiттi, — зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й пiдiйшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.

— Сiдай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?

— Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухiвки часом?

— Нi, я он з отих хуторiв. — Вiн виступив з — за вола й пужалном ткнув у простiр, де за рiллями, за облогами в балцi хутiр визирав зеленим дахом iз червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.

Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухiвська на паперi значиться, то як справа до продподатку дiйде, а так — хутiрська земля. Потому — далеко страшенно вiд слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бiдняка немаі — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирi, Хоменки, Кипшарi… Ой, треба ще на них вiсiмнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посiву самого, та випасаі товару скiльки. Вже ж на долонi не випасеш. От i щитай кругленько — тридцять. Норма! Бiльше з половини беруть: виоре, засiі. А зiжне другий незаможник, подивиться на копи та тiльки потилицю почухаі: на плечах за десять верстов

Відгуки про книгу Бур'ян - Андрій Васильович Головко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: