Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Да, будiвлi ще добрi, — аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.

А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очi впали, i… гаркнули залпи в оту нiч, лiтню, тривожну, коли палав маіток: отут розстрiлювали. Червоне з — за муру сонцем вечiрнiм залляло бур'яни. Шелест десь iз — за муру. I враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузiвок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвiст догори. I молодим телячим баритоном як шарпоне нiму ту бур'янову тишу, аж луна помiж будiвлями, за муром, у саду.

Аж Давид усмiхнувся — так зрадiв телячому ревовi. А з саду, з — за муру, ще шелест по листi — кроки чиїсь. Парубок тiльки до муру хотiв, як у прогалину назустрiч дiвчина в сiрiй свитi так i налетiла на нього.

— Ой! — тихенько з несподiванки i одхилилась, щоб дати пройти йому. А вiн — чудний такий: на неї дивиться, тодi одiрвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. I вона… Потiм хлюпнулись безоднi пiд бровами в неї; крутнулась i побiгла бур'янами. Ще оглянулась, побiгла.

Давид стояв як стовп.

Уже не було чути нi шелесту, нi крокiв. Теля десь за двором ревнуло. Тиша i бур'яни. А вiн тодi рукою до чола, провiв — аж гаряче.

— Та вона ж десь у наймах…

Уже зовсiм смеркало, як Давид пiдходив до села. Зразу за кладовищем, на вигонi край слободи, махали крилами вiтряки. Один тiльки стояв обiч iз перебитим крилом. I пусто на вигонi. Нагнав жiнку якусь по дорозi — везла з дiвчинкою возик з мiшком од млина. Минаючи, поздоровкався, i жiнка сказала: "Драстуй". А не пiзнав Давид, хто така. Таки поночi вже. Де — не — де по хатах свiтили свiтло. Отак — блимне маленькими вiконечками — саме сiрник чиркне, потiм примружить їх i дивиться довго, не мигаючи, в темряву.

Повз церкву як проходив, неприімно вразило Давида: пахло фарбою свiжою. На тополях в оградi на ночiвлю мостилось гайвороння. "А от у школi немаі шибок, це — факт", — подумав. На розi темно зяяла вона чорними великими вiкнами, лише двоі вiд дороги блiдо свiтилися, i на завiсi бiлiй то виступала, то гасла чиясь тiнь.

За рiг бiля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в нiй. Шумiв вiтер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами лiтало воно й падало стиха на вулицi, по дворах. Десь аж на тiм краю села два голоси парубочi хрипко горлали пiснi. А знизу, за городами, мабуть, бiля мосту, важко чмихав паровий млин. I — вiтряна нiч, тому дихання млинове нерiвне, немов iз перебоями: чмих, чмих… чмих. За городами ж, по той бiк Псла, смугою чорною — лiс. I шумить, шумить по — осiнньому. А Давидовi спогади — зеленi, веснянi.

…Колись, при денiкiнцях, i влiтку, i восени в оцiм лiсi по ярах вони жили лiсовиками. Увесь лiс шумiв од них — партизанiв. I якщо вночi десь займався полум'ям хутiр якогось буржуя, якщо вночi десь вирубано бiлих заставу, всi знали: це нiхто ж, як лiсовики. Е — ех! Зеленая лiщинонька, а по нiй буйний хмiль повився!..

…А восени шумiв — шумiв лiс по — осiнньому. Осипалося листя, пiшли дощi, холоди. Люди на тиф почали хворiти й мерли, як мухи восени. В Обухiвку тодi ж полк денiкiнцiв прийшов, розташувався. I полк стояв у Щербанiвцi, i поза Пслом стояло вiйсько по селах. Це їх, партизанiв, виловлюватимуть…

Шумiв — шумiв лiс по — осiнньому. I була нiч чорна, вiтряна, iшов дощ… Партизани, мокрi, холоднi, i в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухiвку. Що там було в ту нiч, чорну, вiтряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. I на пiдводи пiших, хворих, i — в нiч. Було їх у лiсi сотнi три, а до червоних як через фронт пробилися, шiстдесят три чоловiка прибуло, i то з них сiмох поранено.

Як це давно було!

Повз волость проходячи… Да, сiльрада тепер це, бо район у Щербанiвцi. Тихо, i вiкна темнi. А на ганку тодi кулемет отут строчив. А Давид "лимонку" — бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! I хати за тинами розваленими, як i тодi, — бiднi, стрiхатi й мовчазнi. Тiльки на пустирi, он на тiм боцi, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землi стирчать, мабуть, на нових садибах i в саду генеральшинiм, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ганком, з ясно освiтленими вiкнами, сарай пiд черепицею, рублена комора. Од вулицi — тин новий i дощанi новi ворота бiлi, на чорному тлi вирiзьблено чирвою.

— Це хтось двигонув собi так двигонув!

Нiяк не вгадаі Давид — хто ж саме. Хто — небудь iз куркулiв, — так не рiшився б же в генеральшинiм саду, хоч i нема її, хоч i насiння не зосталося. А хто б же бiльш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Нiяк не вгадаі Давид. А тим часом, перебираючи в головi обухiвцiв, шукаючи хазяїна, незчувся, як i до двору свого пiдiйшов. Став на перелаз, а в грудях так i отерпло: маленький двiр пiд тiк постругано, бiля повiтчини старенької — стiжок початий. З хати у вiкна лилося блiде свiтло, i шум чути — мабуть, верстат лядою.

Давид, схвильований, узявся за завертку, а дверi так знайоме, з таким сумом до нього — рип!

В хатi, як порiг переступив, — тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тодi повернув до дверей своі похмуре обличчя. З — за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долi Петрик цiвки сукав, а маленька Докiйка клоччя на кодрю крутила.

Та й застигли всi, кожен за своію роботою. Очима — до дверей, на солдата в сiрiй шинелi, у шапцi