Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— А менi що?

— Та так… I Одарка — не з любовi. А впала в око, то й став чiплятися.

А якось зустрiв у лузi, за селом, на безлюддi…

Зiнька звела голову i брови низько над очима, сказала крiзь зуби:

— Ну, то — дурне! Що вiн начальник та з наганом, бреше — стрiляти не буде. А я не подивлюсь, — що тiльки пiд руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняі нехай! Що б уже потiм не було…

На обличчi вродливiм очi в задумi, а губи мiцно. Потiм тiпати почала й ще сказала задумливо:

— Через оте ж була i покинула, втекла од напастi. Ну, коли ж i дома: мати плачуть, i батько журяться — мовляв, з економiї прожене, як не добути строку. Три днi була дома. Нiяк уже не думала. А потiм… — i по паузi задумано: — Як стало ж на хуторi сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так i лину.

— Ото!

Зiнька глянула скоса на Ониську й почервонiла. Нагнулась до терницi й тiпала старанно та лаяла себе:

"I дурна, дурна отака! I що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху". Аж усмiхнулась, а ще обличчя — рожеве.

Притихла й тiпала, мовчазна.

Ониська завела пiснi сумної тихим голосом. I Зiнька їй вслiд без слiв, без голосу, а всiм тiлом спiвала молодим. Очi замаренi — забула, що тiпаі плоскiнь у чужiй повiтцi, не бачить кострицi очима затуманеними. Чуі — шелестить пiд ногами, так це ж — сухий бур'ян.

…Бреде ним, а ось i теля видно, пробiгло — i, капосне! — зiрвалась iз прутом за ним, побiгла в двiр. А бiля муру — ой, як не налетiла: стояв у шинелi, в будьонiвцi… I не пiзнали одне одного.

Уже в хатi потiм згодом хвалилась матерi:

— Якийсь червоноармiіць ходив у дворi.

А мати з тривогою:

— Може, що думають з економiію зробити.

Пауза. А потiм рушила — загуркотiла прядка одна. I згодом материна. В сутiнi, на лавi, за гребенями, з мичок, якi думи обидвi тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?

Прийшли з кузнi батько з Серьожею. Мив руки старий бiля помийницi, а мати прядку за колесо рукою спинила:

— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармiіць у двiр. Чи не Матюшине, бува, це дiло?

— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станцiї. Зiньчина прядка — мов шнури на нiй спали. Тихо в хатi й сутiнi — хто бачив, що тремтiли руки в дiвчини, — одна на гребенi, одна на прядцi?

…А потiм — як же стало на хуторi сумно. Що не робить, а вся думками на село так i лине. День, два, а на третiй рано збиратися стала. Мати:

— Куди ти, дитино?

— А пiду ж до Матюхи строку добувати, — i зашарiлася. А згодом смiялася матерi: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.

Очi блищали у неї, а мати й рада, i зiтхнула:

— Бережися ж там, дочко!

— Пхи, — така весела була, — прощайте! — хряп дверима…Сонце тiльки — тiльки зiйшло, як вона вже була в Обухiвцi. По вулицi йшла швидко.

Ще за кiлька дворiв почула — в Мотузки гупали цiпи в дворi — удвох молотять. Iшла повз двiр схвильована, кинула очi на тiк, а вслiд їм "здрастуйте!" — та якось чудно, мов не своїм голосом.

— Здрастуй! — їй з току з — пiд цiпiй два голоси. Ай не спинився: у два цiпи — гуп — гуп, гуп — гуп… Уже ззаду.

Де дiлась i радiсть у дiвчини. Так хотiлося i ждала: може, "Зiнько!" — гукне. I, дурна отака!.. А може, не впiзнав?

Хряпнула хвiртка вiд вулицi за купками плосконi. Цеповий собака по дроту метався вiд хати до комори, загавкав до ворiт. Кинулась Зiнька. А Ониська з — за купи виглянула — хто воно, i до жiнок у жарт, урочисто:

— Теща їдуть!

— Сама?

— Самi, з наймитом. Трр — ах… так — так…

— Це ж, либонь, завтра у вас гульби, — звернулась до Зiньки.

За Зiньку баба Середиха:

— Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсiдателевого наслiдника будуть купати.

— Хiба тiльки Хома? Он i Огирi на хуторi цiлий тиждень гнали. Це ж не день, не нiч гулятимуть, а тиждень цiлий, не одриваючись, питимуть.

Трр — ах… так — так…

— А їй — бо, — Ониська це, — повен кургон теща везе!

У двiр уже в'їхали парою добрих коней i фургоном. На фургонi, в колисцi, сидiла Огириха — маленька стара жiнка. Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.

Iлько зачинив за собою ворота, а тодi взяв конi в повiд i пiд'їхав до хати. Бiля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротовi. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самiй жилетцi.

— Пiшо' вон! — на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тодi схопив бiля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Пiдiйшов до фургона потiм, помiг на землю "мамi" встати. I вже з крильця Iльковi кинув:

— Конi ж постав до ясел. А те в хату позносиш.

Пiшли в хату. Iлько, не випрягаючи, поставив конi до ясел, що бiля повiтки на дворi стояли. Гукнув до жiнок "здрастуйте" пiд повiтку. А сам узяв якийсь клунок i понiс у хату. Потiм iще приходив — барильце, бутель однiс.

— Та годi вже тобi носити! — гукнула Ониська