Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— А як приїздив отодi, привозив матiр? Думаіш, не знаю? Ви ж бачились тодi з ним? Iлько вже смiливiш:

— Та я його зроду не бачив. А тодi, як приїздив, — хай i люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав. — Це як сказав, подумав: "Бреше, не знаі! Ну, чорта з два!"

Матюха весь спалахнув.

— Та вже ж i не святий дух йому звiстив! Ти, видно, хлопче, нi в кого ще в руках не був, та й манiжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присiкався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зiгнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров i не дивився вже нi на кого, а додолу.

Матюха сатанiв. Скривавлене обличчя хлопцеве i з очей страх будили в ньому гостре чуття звiрячої лютi й хмiльної насолоди. Од Iлькового заюшеного обличчя, од вiдчуття своії необмеженої сили й влади над ним нiздрi роздувалися в нього i, здавалося, ловили пожадливо запах теплої кровi. Потiм вiн на Тягнирядна хитнув головою. Той пiдiйшов до Iлька — здоровенний проти нього, як вiл.

— Бери його!

Матюха за цим словом витяг з кишенi наган i рушив до дверей.

— Та хоч на цi дверi, а то люди ж там, — сказав неспокiйно Огиренко. Матюха вернувся i пiшов за Данилом у другу кiмнату. Тягнирядно за руку вiв

Iлька, з кiмнати через параднi дверi Огиренко виступив на ганок у сад.

Нiч зоряна. В лице у саду вiйнуло пахом пожовклого листя й шарудiло листя пiд ногами, як вели. Iлько ступав — аж йому дивно — так легко по листi тому: м'язи напруженi, й здавалося мимоволi — хотiв опинатись, а вони пругко згинали ноги, i весь напружений. Був у руцi Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. I тiльки хмуро муркнув:

— Ну, ну, я тебе!

I ззаду Матюха:

— Де тут і яма? Або на рiллю веди.

Тягнирядно сказав:

— Та ось за загонами і пильщицька яма.

Уже вели через двiр бiля загонiв. У загонi саме воли заборюкались — це старий пiдручний отих, що з ярмарку пригнали, б'і. I пригадалося Iльковi одразу, як ще сьогоднi гнiй возив ними на ниву. I гнiй — хiба тодi так пахнув, як зараз iз загонiв? А од клунi з ожередiв медяно пахла свiжа житня солома. Як стернi колись у давнинi, як ще пастушком… I бiля машини в це лiто пахло отак — носив солому. По якiйсь асоцiацiї згадалося — тодi ж пiд повiткою, як терли прядиво, як же вiн Зiньцi й наказував, щоб нiкому нi словечка. Немов передчував тодi, казав i це ж: "Узнають — уб'ють". Аж було боляче на Зiньку чи на кого — i сам не знав. I раптом кинувся вiд думки: "Та невже ж уб'ють?"

— Ну, ну! — Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечi, i хлопець, зцiпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще пiдбiг i на ходi чоботом ударив — аж хлопець як не впав.

Бiля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Iльковi руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилицi хлопцевi. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, i груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зiгнувся, витягши шию, обличчям до самих колiн. А Матюха в пику ногою.

— Чого ти гнешся? Стань як полагаіться! Тягнирядно смикнув схрещенi й заломленi руки донизу. Iлько, аж хлипнувши з болем, виправився.

— От що, ти… — почав Матюха важко. Тiльки ти менi не скажеш по правдi про отой лист, так i знай: до ранку загребемо отут у ямi, як собаку! Уже й копиця з'їдiв буде стояти на завтра на оцiм мiсцi. Отож, гляди менi! Де ти дiв листа?

У руцi в Матюхи хрупнув наган — то вiн курок звiв.

— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нiчого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потiм одiйшов на крок.

— У, гад! — вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок i почав витирати скривавлену руку об штани.

— Ну, щастя твоі, що ти не знаіш! I намотай собi — знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, i щоб нi гугу нiкому! Чув?

На тiм Матюха з Тягнирядном i покинули Iлька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:

— Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.

— Нiякої дурницi! А допитати треба! Чи як по — твоіму?

Вiн подiлився наслiдками свого допиту з товаришами. Нiчого не знаі Iлько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до дiла тепер. Що з ним робити i як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим мiркувати.

Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозi спiткнулася: не до вечерi їм тепер!

Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врештi Матюшин та Гнидин. План бiлими нитками шитий, але — хай. Хто там доскiпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньцi робота буде. Тi два не дуже небезпечнi. Ну, а Мотузцi шлях хiба до шелюгiв, а далi йому шляху немаі. I це небарно. За цю нiч не вспiють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.

— Да, волинити нема чого, — погодився й начмiлiцiї. - а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втiк. День i нiч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а вiн уже, може, й подався куди.

Матюха од самого цього припущення схватився