Бур'ян - Андрій Васильович Головко
Тiльки все думала щось над гребенем та все кiнця шукала в шпульцi. Надвечiр Лукiїна дiвка Ониська прийшла з крамницi — не було гасу на вечiр, то ходила. Розповiдала, що людей багацько в кооперативi. Казав Якiв, що матерiя подорожчаі. Набирав їхнiй Филька й той другий, жонатий, на костюми собi найдорожчого. I Векла набрала собi й Нюрцi. Був i Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчаі. Та як зрiзались були з Гнидою. I Тихiн потiм устряв, а Якiв на нього: "Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Пiд суд тебе треба — жiнку он як свою побив! Поневiряіться в чужiй хатi. А ти, як той барон, — другу вже, мабуть, шукаіш. Безвинно побив жiнку. Хай он i Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув", — казав, що просила нiби Марiя i його, Якова, щоб звести з чоловiком. Та вiн радив позивати, а не миритися.
— А що ж Тихiн? — аж затаїла подих Марiя.
— Мовчав Тихiн.
I згадалось чомусь iзнов Марiї, вчора — вночi — збiгав Якiв кудись i принiс… I може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дiвкою, саме як з Тихоном зустрiлися, було в неї на кофточцi святковiй отаке — на сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками…
Лукiя перша по довгiй мовчанцi сказала:
— Та й правда — доки ж його? Треба скриню забрати, а тодi вже чи в суд, чи куди.
Марiя старанно тягла нитку з мички. Вже сутенiло, в хатi. I сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:
— То все дурницi! I що ми ото балакали з тобою, Лукiі… Тихона я не покину! Сьогоднi пiду!
Тi двi аж оторопiли. Але нi одна чомусь не знайшла нiчого сказати.
Тiльки вже згодом Лукiя задумано мовила:
— Воно й Тихiн чоловiк нiчого. Прожила ж два роки. I на картах випало, що хоч i хворий, а видужаі.
Тодi Марiя встала з — за прядки й почала додому збиратись. Але пiшла пiзнiш, як саме нiкого в хатi не було: Лукiя до корови пiшла, а Ониська — по топливо.
Напнула сестрину Марiя хустку велику картату, у сiнях у кошелi взяла свiй клуночок захований, невеличкий, пiд хустку й схвильована вийшла. I Лукiї в загiн забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледiла й спитала, куди вона.
— А йду ж! — i не оглянулась, i нi слова бiльш не сказала.
Пiшла глухими вулицями низом поза левадами — щоб хоч люди не бачили та не смiялися: iде побита, некликана до чоловiка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зiйшла на свiй город. Побачила — топилось у хатi. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось iз чужих і. Але, повагавшись, рушила несмiливо до хати.
В хатi свiтилось, вже й видно в переднiчне вiкно — огонь у печi палахкотiв. З людей нiкого не видно, i голосiв не чути. Сiнешнi дверi стояли одчиненi.
Марiя нечутне, як тiнь, попiд стiною прокралася й шмигнула в сiни. А серце їй так закалатало, аж рукою груди стиснула i мить не знала, що ж їй тепер. Мить така тяжка й довга. Врештi мов аж здригнулася — поклала хустку картату нащось теж на кошiль. Потiм оддихалась, немов на гору бiгла вона, а не йшла, крадучись, навшпиньках, i одчинила дверi.
Тихiн з засуканими рукавами по лiктi щось мiсив у ночвах на лавi. Як тiльки рипнули дверi, став i повернув голову, та так i остовпiв. Од порога Марiя ступила крок i зараз немов угрузла в долiвку. Тiльки дивилась, блiда, глибокими западинами очей. А потiм ступила ще крок i схвильовано, немов жартуючи, й ласкаво до Тихона:
— Ах ти ж, куховарю нещасний отакий!
Тихiн почув у її голосi i сум, i жаль, i хвилювання. А обличчя почервонiле до нього з болiсним усмiхом.
— Ну де — бо ти взялася?!
Витяг у тiстi руки з ночов. На неї радiсний дивиться. Що руки в тiстi, — а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.
— Помий он хоч у чавунцi, — сказала Марiя i вже рукава засукала. Раптом згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хатi. Прядка так i стояла, не винесена з хати. Марiя немов зрадiла їй, швидко пiдiйшла до неї, покрутила i з усмiхом негарним, штучним оглянулась до чоловiка.
— А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона смiх той аж од чавунця звiв. Вiн подивився пильно на жiнку, й жаль йому. Хiба вiн не знаі, що не смiх у неї. Ще й не балакали ж вони, ще ж думаі, що вiн i досi отак про неї думаі. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась — так i не допряла. Потiм рвучко шпульку на лутку поставила i знов крутнулась i мов оце тiльки згадала:
— Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти. — Вона вже на порозi.
А вслiд Тихiн:
— Там же драбина не стоїть як слiд, упадеш. Ось я подержу. — Але Марiя поспiшно:
— I таке, чого б я впала? Скiльки лазила! — А все не йшла чомусь, сказала, — он краще топлива хай побiжить та внесе швиденько. I ждала, аж поки Тихiн одягся, та разом i вийшли з хати.
I коли вернувся Тихiн, не було ще Марiї в хатi. Вiн бiля припiчка кинув в'язанку соломи, а носилки винiс у сiни. Прислухався на горище — не чути нiчого. Тодi згадав одразу, яка чудна Марiя сьогоднi й незвичайна. Догадка страшна блиснула в головi… "Ще ж i вiрьовка саме на бантинi, де сало висiло". Вiн швидко пiдiйшов