Бур'ян - Андрій Васильович Головко

"Ой горенько!" Ближче, уже проти Книшевих ворiт, — натовп аж хлипнув, мов то однi груди: вели, а чи Давида — пiзнати не можна. Без шапки, обличчя все заюшене кров'ю, i чорне волосся кучеряве злиплось у кровi. Шинель порвана на ньому й теж у кровi i в землюцi. Ззаду руки зв'язанi, i од руки — налигач на шию вороному Матюшиному коневi накинуто. Знати — й тягли по рiллi, i гнали скочки по рiллях мерзлих, бо чоботи розбитi, а з них не ноги, а шматки м'яса червоного.

— Стiй! — смикнув за налигач Тягнирядно. Став i стояв поникло. В сiльраду його й не вели, а Тягнирядно навiть i з коня не злазив. Книшенко сплигнув i до ганку пiдбiг, але назустрiч уже вивалили всi з сiльради: Матюха, два мiлiцiонери, Гнида й ще чоловiки.

— А, ти вже тут! Що ж — не вдалось утекти? — вищирився до нього з невимовною злiстю хмiльний од перемоги Матюха. — А ти гарячий: мабуть, аж за Ганiвською економiію нагнали?

— Да, зараз же за економiію, — сказав Тягнирядно.

— Обшукали ж його?

— Обшукали, знайшли ось, — Филька витяг iз кишенi й подав якiсь папери. Матюха передав рудому мiлiцiонеровi.

— Та й ведiть, там влада розбере! Щоб тут народ не каламутили, а ти,

Давиде, щоб партiї не марав.

Давид не втерпiв, — звiв скривавлене, збите обличчя, очима блиснув:

— Ух ти ж, падлюко!

Матюха спалахнув i дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жiнка якась.

— Да, тепер бий — я ж зв'язаний! — сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло йому iм'я — жiнка якась сказала: "То ж Зiнька!" Поникнув Давид головою.

З сiльради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних i теж побитих, дядька Гордiя, старого Мотузку i ще чоловiка з п'ять.

Давид назустрiч їм дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок вiн усе зрозумiв i знав уже що тут коїлось. Тiльки болiсно скривились губи в нього.

Старого Мотузку вiдпустили зразу ж. А решту всiх вивели на вулицю, вишикували по два. пх одразу ж оточили мiлiцiонери, Тягнирядно й Гнида Якiв. Усi з наганами в руках. I рушили вулицею.

I тодi знявся плач, i туга велика впала в серце побитим селянам. Десь, мов далеко, кричав Матюха: "Розiйдись!" I навiть стрельнув угору, i гул голосiв десь далеко. А в серце лиш плач та жiночий стогiн падали гострими ножами.

Так — аж за село. I ще степом трохи. Рудий мiлiцiонер крутнув конем i наганом замахнув:

— Та роззiйдись! стрiлятиму! — i пальнув двiчi. Потiм — далi, далi i плач, i тужiння… I тихо. А в тишi просторiв степових така туга Давида обвила. I всiх, може, бо йшли понуро й не розмовляючи — мовчки. Вже в шелюгах тiльки Яким перший — iшов у парi з Давидом.

— Уб'ють, падлюки. Отам, як iз Щербанiвки виведуть, та в шелюгах. Хiба це їм первина! Давид сказав:

— Да! — i йшов шелюгами, i мовчав. Потiм, схвильований, чомусь зиркнув на верхового збоку i, не зводячи з нього очей, до Якима стиха: — Ну, то дурне! Хiба не разом вестимуть або пов'язаних… Я — рудого. Тихiн — отого, а ти — хто буде там третiй. Бiльш їх не буде як три. I як тiльки — "лягай!" — так i… Я крикну тодi. Передай Тихоновi.

Тодi ж за дорогу Давидовi вдалось i Чумаковi передати, що лист отой i ще дещо вiн устиг викинути, пiд грудки на рiллi заховав. Якби то знайти їх! Може, Зiнька? Зараз там, за хутором, од звороту, на першiй нивi в борознi.

…У Щербанiвку привели — вечорiло вже, а ще сонце не зайшло.

На вигонi махали крилами вiтряки, у вiтряках люди з дверей на них дивляться. I так усе звичайно, мов нiде нiчого не сталося. Видко, палять цигарки — димок пихкаі, i спльовують. I цiкаво їм: що воно? А хтось, може, скаже: "Кооператив в Обухiвцi обiкрадено" — i сплюне. А їх же вночi, а може, завтра — отам, у шелюгах… Тягнирядно прямо ж, як гнали отам ще самого, хотiв убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрiбний. Недовго вже — до шелюгiв тiльки".

В мiлiцiю, в зруйнований маіток на околицi, пройшли не вулицею й через базар, а повз гамазеї. На одному, крайньому вiд базару, ще впала Давидовi в очi афiша. Сьогоднi буде виставлена "Хмара". I як звернули вже в двiр, просто в очi помiж руїн на заходi сонце червоно сiдало, а вдалинi, через долину далеко — далеко на тлi червоного неба, — економiя Ганiвська тiльки мрiі, i обiч землi. як перст, — димар цегельнi.

Давидовi спогади з буйних житiв зелених, iз зоряних лiтнiх ночей. Як отодi вели до цегельнi, вже до глинищ доводили. А втiк тодi. Як вони десь у житi: так пахло ж — i зеленню, i землею.

Давид аж втяг нiздрями жадiбно повiтря: пахло й тепер листом пожовклим i старою цеглою руїн. Ех, що на них — на руїнах — думалось!.. Ну що ж — i без нього…

— Стiй!

Iз флiгеля вийшов начмiлiцiї i пильно оглянув заарештованих. Позлазили з коней. Рудий — пiд козирок руку й щось говорив начальниковi. А потiм розмiстили їх: в арештантську всiх, — лише Давида взяв рудий за руку й повiв до флiгеля. А там обiч пiд садом льох цегляний. Вiн одчинив важкi дверi, обшитi бляхою, i з самої гори зв'язаного турнув по сходах униз — у чорну яму.

XXIX

З тої ж ночi почались допити. З льоху чув Давид: сидiв на верхнiм схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там надворi. Вже, знати, — нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй — глухий гул села. Такий гул, коли вечiр осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'ї тихо. I чув, як грюкнув засув бiля арештантської, вели по двору, бiля флiгеля сякались, тупали ногами