Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя — це не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам…

— Либонь, i партiйний один попався, хтось у кутку не дуже голосно.

— Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть, самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав.

— I дурний!

— Не можна! Вiдповiдатиме: як же, влада на те!

— Та повбивав би їх на мiсцi! — аж скинув шапку один i змахнув руками. — Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму що ж — як амнiстiї щомiсяця. А вбив — чорта з два!.. Так i оцих!

З порога Карпенчиха стара:

— Не знаіте нiчого, то й не ляпали б язиками. Зiнька з жiнками не вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на дверях:

"Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi, тодi вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти, а в дверi побачила: просто на стiнi Ленiн i пiд ним за столом чоловiк сидить. Вона рiшуче взялась за дверну ручку i ступила в хату.

— Що тобi, дiвчино? — спинив її голос, а очi той чоловiк iз — за стола звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь.

Зiнька не знала — що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована i чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг їх на лоб i тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв:

— Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч! У шелюгах. Ви ж — комунiст! Хiба ж ви не знаіте? Та весь народ обурений — пiдкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! — це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.

Секретар одкинувся на стiльцi й дивився на неї оторопiлий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах?

- Їх, їх! Сидять вони зараз!

Та звiдки вона знаі? Що за дурницю меле? I подивився на неї холодно. Дiвчина змовкла i зiщулилась. Але — ну хто ж тодi? Ще крок — подалась уся постаттю, обличчям блiдим i гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стiльця раптом, мов крадучись, сковзнув i тихо боком вилiз iз — за стола, не зводячи з неї очей i насторожений. Швидко вийшов. А за мить iз чоловiком вернувся.

— …Оцю дiвчину. Скажеш, нехай огляне, — i хитнув чоловiковi на Зiньку. Потiм щось коротенько написав i теж йому дав. Зiнька нiмо дивилась великими очима на них обох. Чоловiк пiдiйшов i взяв її за руку. А дiвчина як онiмiла, мов сама не своя — хоч би слово. Хлипнула тiльки грудьми i як не своїми ногами пiшла за чоловiком iз кiмнати. Тiльки на вулицi вже, як побачила, що чоловiк веде її до лiкарнi, зрозумiла все, мовчки вирвала руку i, не глянувши на нього, пiшла собi.

I було так потiм: сонце сiдало червоно на заходi; а по вигонi, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тодi ж iшли жiнки смутнi з клунками в руках — не допустили їх. Але Зiнька до них не пiдходила. Хай iдуть. А їй тут треба. I очi, позападалi на блiдому, змарнiлому, як пiсля тяжкої хвороби, обличчi, зiрко дивились на руїни, на загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй.

А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiрої стiни — в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А їй усе видно — свiтло вже горить у канцелярiї, видно буде, чи хоч чути вночi, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги.

Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома, — покинув служити в Огиря, — а що б же вона та сама вдiяла?!

Iз — за гамазеїв, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась — Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiрої стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi — хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою — нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася.

А нiч осiння — де їй край!

На ранок з двору два вершники мiлiцiонери — чорнявий i ще один, а рудого не було — вивели двох: Якима й Тихона — i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там — нiч, а завтра в мiсто.

Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках — вершники. Зiнька й дивилась — як — як не крикне.

Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi —