Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Нi, з цими нiчого не робитимуть.

Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла — побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на руїни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не знаі. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть.

Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордiівого обличчя очi її впали туди, на руїну пiд садом. I як пiшов уже — не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярiї вогнi зайнялись — рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах.

Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi їй усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяної плями. Вiн там. Не пропустить його — не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала

— чого. I навiть сьогоднi бачила — з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?..

Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно — хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути.

Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала.

Нiч. На селi гвалтували собаки. На руїнах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося — тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько її, мабуть, шукаі. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох — ось — ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись.

На ганок хтось вийшов i постояв трохи, потiм пiшов за флiгель кудись. Зiнька ждала довго — довго, чи ж вiн вернеться. Нi, видно, так хтось приходив, а це пiшов. Знов пригнулась до землi й полiзла жаливою.

Стиха — тук, тук, тук — тричi в дверi, оббитi бляхою, виткнувшись iз бур'яну, i прислухалась. У льоху тихо. Ще — тук, тук, тук — ухом припала до дверей, дихання спинила й почула тепер: десь глибоко глухо застогнав хтось. Потiм ближче — знати, тихо лiз по сходах, бо довго стогнав i наближався поволi, мов за стогоном кожним хiба на вершок. Врештi, бiля самих дверей уже й тихо — Зiнька не впiзнала голосу — глухий i замогильний:

— Хто?

Припала Зiнька обличчям до дверей.

— Я, Давидку! Живий ти! — радiсно i з розпачем вирвалось у неї з грудей. Потiм оглянулась, прислухалась i говорила:

— Провели тих, а тебе нi. Давиде, що вони з тобою надумали? Давиде, ти не бiйсь! З — за дверей сказав:

— Сю нiч! Бо обмивали кров оце перед вечором. Зiнька аж уся до дверей прилипла.

— Давидку, ми не дамо. Ми слiдимо з хлопцями. Ми за вами йтимемо — i в шелюгах, аж поки день буде. О, хоч би щiлиночка! — i мацала дверi руками. — Хоч би я на тебе, мiй любий, глянула! — I мацав хтось дверi з льоху — чи, може, як руки зв'язанi — не руками, а обличчям.

Ззаду хтось — хап! Кинулась Зiнька, аж крикнула, ще й чула: у льоху

Давид крикнув глухо й застогнав. А ззаду — пiд руки i, обхвативши попiд грудьми, до болю хтось тиснув i хрипло:

— Ах ти ж, падлюко!

Дiвчина билась, як пiйманий птах. Зубами руки хотiла — та нiяк їй за свитою. Чула — одiрвалась од нiг земля й так у руках понiс. Бiля ганку вкусила — таки — кинув, але руки не пустив, схватив з усiії сили й так поволiк по сходах у темний коридор.

Як у канцелярiю увiв, iз — за стола пiдвiв обличчя начмiлiцiї, i Тягнирядно глянув iз крiсла з — пiд грубки — сидiв iз гвинтiвкою в руках. З — за спини в дiвчини, не випускаючи її, виткнувся рудий i сказав:

— Пiймав бiля льоху.

Вийшов iз — за стола Сахновський i, пiдступившись до дiвчини, довго дивився на неї. Сказав, не зводячи очей:

— Це ж Матюшина наймичка.

Тепер i рудий глянув — вона. Розповiв, що бiля льоху була, щось iз Мотузкою перебалакувалась. Знати — його полюбовниця. Начмiлiцiї пильно ще глянув на блiде, змарнiле, але таке ж гарне i в розпачi, i в скорботi дiвоче обличчя, i тонкi нiздрi в нього трiпнули.