Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Марiі!

Тиша. Швидко по драбинi Тихiн, а з горища раптом голос сердито, мов то не Марiїн.

— Ну, чого ти лiзеш! Чого ти репетуіш? На ось мички.

Тихiн мовчки взяв мички в неї i злiз додолу. Аж iзнiяковiв i за догадку оту свою дурну — i таке ж залiзе в голову! — i за її грубе "чого ти лiзеш?". Подержав драбину ще, як злазила, а тодi в хатi кинув на лавi мички. Марiя щось пильно розглядала, — аж до лампи пiдiйшла, похвалила — таки плоскiнь свою навмисне голосно, щоб i чоловiк чув. Але й це все якось мов завчене говорила. Потiм укинула в пiчурку їх i вже в той вечiр за них не згадувала й прясти не сiла.

Поралася з тiстом довго. Тихiн галушки був собi замiсив. Призвела їх до дiла. Потiм учинила на хлiб на завтра, на раненько. Тихiн на лавi сидiв i не зводив iз неї очей. I розповiв усе вiн їй. Винився й клявся, що надалi, коли хоч пальцем торкне її, - руку собi одрубаі.

Марiя над дiжею схилилася й не дивилась на нього. Розповiдав, що вiн — хiба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповiв, як було. Це дужче

Марiю цiкавило. Аж була щось спитала в Тихона. I як той вiдповiв, почула гаряче в грудях: "Вiн не сказав усього Тихоновi, що цiлувала, що нападалась на нього, змовчав". Зрадiла Марiя, i не того, що Тихiн не взнав про те, а вiд того, що Давид змовчав. I далi вже, хоч слухала чоловiка, не чула, бо вся була десь в iншому свiтi, де була вона та ще хтось, а Тихона не було.

I пiсля вечерi не сiла прясти Марiя. Тихiн сходив ще до коня — вiвса йому засипав. А в хату внiс хустку картату й поклав на столi її мовчки. I був уже, аж поки й спати лягли, похмурий i винувато — ласкавий до Марiї.

Навiть i лiг якось несмiливо поруч iз нею.

Як закурив i кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й думала про карти бабинi Упирчинi. Випало, що й хворий, що й видужаі. I тюрма випала… На цiм найдовше Марiя й крутилась, мов у зачарованiм колi. Те все ж потому було, а спершу ж випало. I як випало, ще ж тодi нiчого не було, i в мислях не покладала. I бач — раз випало на картах — і. Значить, правда. I те все — "серце заспокоі трефовий" — правда.

Але що зараз у жiнки з серцем, що його шарпаі, як пазурами, — в кров? I плакала в ту нiч, одвернувшись до стiни й придушуючи ридання. Але це як була глуха нiч, як Тихiн спав, може. I то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю в сльозах i схопився раптом до неї стривожений.

Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хiба вона знаі? Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим i мокрим од слiз.

На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже поралась у хатi. На столi блимала — догоряла лампа, — що й був же вчора в кооперативi, а гасу забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на лавi проти печi в дiжi мiсить Марiя, а на нiй червонi плями мiняться вiд полум'я з печi.

Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в очi Марiї, - брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй, що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою — Друга ж у тiстi — довго рилася в скринi.

Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.

— Вiзьми сорочку. Тихоне, — сказала сумно, на нього глянувши, i знов стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля полу i з Марiї очей не зводив. Здумав про плач її вночi: якась вона дивна йому пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали їй очi. А хлiб той мiсила, до печi доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба в хатi не було, та спiшила. Так i здалося на мить Тихоновi. I в будень сорочку бiлу бере.

Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але їй нiколи ж. Ось тiльки хлiб у пiч посаджаі.

— Ну, та не спiшка, — махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до коня навiдатись.

Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм краї села, гвалтували собаки, i чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi з нього виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по вулицi люди.

— Не чув, Тихоне, що воно?

— Не чув.

А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:

— Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.

— Такий би крик ото був?! — хтось iз гурту кинув на ходу.

А Тихiн не пiшов. Яке це диво — гвалт в Обухiвцi. Може, обiбрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала, чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув їсти коневi та коровi, а тодi зайшов у хату.

Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до чоловiка пiдiйшла, щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як уколола вже Марiя якийсь раз, сказав їй:

— Щось за гвалт на селi знявся.

Чув, як бiля шиї в нього, бiля комiра, затремтiли Марiїнi руки, i вона нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.