Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Сьогодні вранці Еферт заквапився до кімнати невідкладної допомоги. Він зателефонував мені з лікарні з проханням приглянути за Мо. Два дні тому в нього на нозі почорніли два пальці. Щойно вранці він зайшов у приймальню лікаря, той негайно ж викликав швидку.

Трапилося те, чого Еферт боявся найбільше: йти слідами того старого приятеля, якому відрізали шматок за шматком власне тіло.

Він зателефонував мені з ліжка.

— Чому ти нічого не казав? — запитав я, бо не міг інакше.

— Мене лише засипали б непотрібними порадами, які я все одно проігнорував би.

Він мав рацію.

Його прооперують завтра вранці, і якщо все пройде добре, він прокинеться лише без кількох пальців на нозі.

Після того як він повісив слухавку, я викликав таксі до лікарні, аби привезти йому все необхідне: нижню білизну, піжаму, зубну щітку.

Він намагався підбадьорити мене, тоді як все мало бути навпаки. Я усвідомив це лише опісля, й мені стало соромно.

Еферт сприймає все таким, яким воно є. Він завчасно зважує ризики, приймає їх і продовжує жити своїм життям, так наче в нього нема діабету. З ґусто та бравадо. Навіть на лікарняному ліжку його ставлення до цього не змінилося.

Повернувшись додому, я звістив членів нашого клубу й персонал. Медсестри та санітари помітно співчували, адже більшості з них Еферт все таки трохи подобався. Хоча, мабуть, знайшлися б і такі, котрі залюбки би відрізали йому все інше, а передусім — голову.

Двоє наших співмешканців опиратися спокусі не змогли, і з погано прихованим тріумфом зауважили, що вони ж його попереджали.

Ну, що за кепський день!

Говорив щойно з Ефертом. Він отямився від анестезії годину тому. Його прооперували рано-вранці й ампутували три пальці на правій нозі, включно з великим. Еферту буде важко ходити, особливо у перші години. На нього чекає шеститижневе одужання. Він видавався виснаженим.

Я склав розклад відвідин для тих, хто захоче побачитися з ним.

Тепер мушу йти й повідомити членів нашого клубу та персонал.

Уранці провідав Еферта в лікарні. Він вже повернув собі звичну самовдоволеність: запитав медсестру, чи може забрати відрізані пальці додому, щоби виставити їх у банці на комоді. Спочатку медсестрі забракло слів. «Переконана, що ваших пальців вже позбулися», — трохи знервовано мовила вона.

Еферт: «Але ж вони, безсумнівно, й досі моя власність! Я можу просто поскаржитися… Не переймайся, люба, я просто жартую!»

Його розмістили в палаті з двома іншими старими чоловіками. Один з них постійно заходився кашлем, а коли не заходився, то лише нарікав і скаржився. У всякому разі, так оповідав Еферт, котрий сам хоч і мав не надто добрий вигляд — був блідий і виснажений, проте почувався не настільки зле, щоби не підморгувати чи не кожній медсестричці, котру бачив.

— Мине лише днів десять і я зі своїми ходунками буду схожий на чайку, — запевнив він мене.

Я мусив урочисто присягнутися, що ми не відкладатимемо заради нього наступну екскурсію. Еферт запропонував, аби ми обмежилися відвідинами задушливих музеїв, а розваги лишили на потім. Я пообіцяв, що озвучу його пропозицію на наступному зібранні.

Він не знав, наскільки вдало пройшла операція. Хірург мав зайти до нього ще вчора вдень, але його кудись терміново викликали. Його нікому було замінити, а медсестри або нічого не знали, або вдавали, що нічого не знають. Лікар має прийти сьогодні вдень.

У лікарнях на пацієнтів не надто звертають увагу. Усе крутиться навколо лікарів.

Обійшлося без жертв: дякувати Богу, Анук[47] пройшла до фіналу пісенного конкурсу «Євробачення». Тутешні пожильці більше хотіли, аби за Нідерланди виступив якийсь стариган, як-от, наприклад, Ронні Тобер[48], та хай би і виступав, якщо вони вважають, що для нашої країни це на краще… Тут переважає думка, що всі ці корумповані країни Східного блоку спричинили занепад «Євробачення» в Нідерландах, а отже, треба якомога швидше знову опустити Залізну завісу. «І не забудьте викинути за завісу нікчемних румунських акордеоністів, де їм і місце!» — коментар як завжди дипломатичного пана Беккера.

«Перебування тут обходиться мені у п’ять сотень плюс п’ятдесят євро щодня і все це за кілька вошивих центів: я о сьомій ранку снідаю сухим тостом, на день мені дають три чашки кепської кави, їжа холодна, а хліб узагалі без смаку. П’ятизіркова нашивка готелю без зірок. Але Бог із