Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Ініціатива під назвою «Зустріч із бабусею». Діти збираються, щоби провести день з якоюсь бідолашною старенькою, незалежно від того, хто на противагу самотує вдома. Гадаю, що це також міг бути й дідусь. Група дітей із середньої школи обрала декого з наших пожильців для походу в частково переобладнаний парк мініатюр Мадюродам. Ризикуючи, що мене прозвуть буркотливим старим скнарою, я краще залишився би вдома. Похід у Мадюродам за жодних обставин не буде надто веселим, а в товаристві одинадцяти- та дванадцятирічних усезнайок, яких я ніколи раніше не бачив, це було би до сказу нудно.

Припини бути таким негативним, Груне, це гарна ідея! Особливо, якщо згадати, що нинішні діти, схоже, вважають, що перейматися старими людьми — це лише марне гайнування часу, оскільки про них подбають соціальні служби. Чимало дорослих вважають так само.

Газети, які зволили розпочати рубрику «Зустрічі з бабусею», повідомляють про тривожну статистику, дану Бюро економічної політики: у Нідерландах півтора мільйона самотніх людей похилого віку, з них більше 300 000 абсолютно самотніх. Це багато.

Проте слід зауважити, що дехто зі старих людей самі домагаються цього. Приміром, лише тут, у цьому притулку, десятки тих, кого уникають, немов чуми, позаяк ці фантастичні зануди нестерпніші від скалки в задниці. Перепрошую за таку правду, але вже такою непривабливою вона є.

Нещодавно підслухав: «Хоча б тут є з ким поговорити?». Насправді, це велика перевага цього місця — на противагу домашньому існуванню, де в обговоренні погоди можна покладатися лише на кота чи канарку.

Мені от цікаво, скільки тутешніх мешканців страждають від «безпросвітної» самотності?

Стаття про гарненьких американських «п’ятиліток», котрим на день народження дарують першу рожеву рушницю під назвою «Моя перша гвинтівка» зі справжніми кулями, змусила мене замислитися, чи, бува, в американських будинках для людей похилого віку старпери не розгулюють із зарядженою «Моєю останньою гвинтівкою». Маючи стільки згадок про хворобу Паркінсона[46], це спричинило би чимало нещасних випадків. Я нічого не чув про масову стрілянину, проте навіть подумати не можу, що не траплялося хоча би кількох інцидентів, коли старі стріляли навмання по співмешканцях, захищаючи свою Богом дану власність — шматок торта, наприклад.

Однак в тому, щоби жити в оточенні купи зброї, є й одна перевага — вам не доведеться танцювати з бубном для того, щоб отримати невловиму «евтаназійну» пігулку. Доки ти ще можеш поворухнути хоча би вказівним пальцем, рішення чекає на тебе в кобурі.

З року в рік ми не втомлюємося живописати весняні дивовижі — поступове відродження природи. «Воно росте просто на ваших очах», — почуєте щонайменше тричі за день. Тоді Еферт жартівливо мовить: «А я не тільки бачу, як воно росте, а ще й чую». Часом дехто й справді намагається почути. Інколи, хоч і дуже рідко, багато хто підтвердить, що теж чує те проростання.

Двічі на тиждень я гуляю в парку. Раз із Еф’є, наступного разу — з Греме, Едвардом чи Ефертом. Вісім хвилин на те, щоби дістатися туди, п’ятнадцять хвилин на лавці, вісім хвилин займає дорога додому. Поспішати нікуди, а весна ніколи не буває нудною. Інколи я брьохаю під зливою. «І що той старпер чудить?» — підслухав я якось підлітків, котрі просто розмірковували вголос. Мене ці слова потішили, бо їм цього щастя не дано зрозуміти.

Хоча крило догляду за хворими відокремлене від нашого, інколи ви натрапляєте у коридорах на хворих недоумкуватістю у супроводі медсестри чи санітара. Деякі пожильці відразу ж повертаються до своїх кімнат, оскільки вважають недоумкуватість заразною хворобою. А може, і не вважають, та хто його зна. Проте в будь-якому разі вступитися не завадить — ось вам ставлення більшості. І йдеться не лише про недоумкуватість. Хворі на рак, гомосексуалісти, мусульмани — усіх їх краще уникати. Чим більше вони старішають, тим легше їх налякати. У нашому віці вже точно нічого втрачати, тож чому б не бути безстрашними?

Це дрібниці, що вас дістають. Або радше те, чого не дістаєте ви. Щодня вас дратує одне: пакування. Бляшанки із розрізними кільцями, під які вам ніяк не вдається просунути пальця, вакуумна упаковка «підніміть тут», де кутики замалі для того, щоби їх потягти, недоступні для дітей чистячі засоби, покришка на яблучному соусі, яку неможливо відкрутити, корки Просекко, блістерні упаковки: усі вони спеціально розроблені для того, щоби створити якомога більше труднощів для слабких, тремтливих старечих рук.

Сьогодні банка із солінням висковзнула з пальців, коли я марно намагався відкрити її. Уся моя кімната просмерділася маринадом. Повсюди скло: останній шматок скла я знайшов у кімнатних капцях.

Хтось має прийняти закон проти пакувальної промисловості за фізичну шкоду та нервово-психічні розлади. Мабуть, вони таки роблять це зумисне. Якщо можна відправити людей на Місяць, то, напевно, можна і винайти кришку, що легко відкривається. Ну гаразд, я визнаю, що я трохи старий буркотун. Але це тільки сьогодні.