Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Коли читаєш у газеті, що якась голландська знаменитість померла, це нормально лише за умови, якщо вам у ту ж мить спадає на думку: «Господи, вона ще й досі жива?». Це лише потверджує, що людина, про яку йдеться, вже давно забута як Богом, так і людьми. Проте вряди-годи стається навпаки, і якась зірка з доісторичних часів знову постає у світлі прожекторів. Печалька!

Рамзеса Корсакова Шаффі[42], який уже трусився, наче осиковий листок, перед смертю витягли на сцену, аби він, тремтячи й фальшивлячи, заспівав «Ми йдемо далі». Показали й заслиненого Віллема Дейса[43] в інвалідному візку, безмовного після п’ятого інсульту. То була його остання поява на телебаченні. Замолоду Рейк де Гойер — двожильний хлопчина ставив величезні синці тим, чий вираз обличчя йому не сподобався. Коли він був уже майже при смерті, цю безпорадну шепеляву мумію витягли перед камери для возз’єднання з його давнім приятелем Джонні. Я очікував, що Рейк пустить собі кулю в голову, але не дозволить показати власну старечу неміч.

Чому ті телевізійні стерв’ятники так полюбляють показувати людське приниження? Чому ніхто не скаже тим «любим друзям», що це ганебно і соромно виставляти напоказ старість і неміч колишніх героїв?

Я вимикаю телевізор щоразу, коли це трапляється, проте не можу вимкнути зображення, що лишаються в голові.

Наближається дата коронації. Збудження навколо розміщення простолюду на тій виставі «Панча і Джуді»[44] зростає. Пан Шафт, один із кількох пожильців, які й досі катаються на велосипеді, лютував. Минулого вівторка поліція конфіскувала — «вкрала» — його велосипед на перехресті переправ, а все тому, що через тиждень якийсь великий товстий тип з короною на голові пропливатиме десь поблизу. Усе місто прибирали, підчищали, полірували, щоби наступного тижня, коли весь цей цирк скінчиться, Амстердам, на їхню думку, міг знову любісінько собі котитися прямо до пекла.

Я не міг поділитися своїми думками про зі своїми співмешканцями. Жодного негативного слова про Помаранчевий будинок.

Мені зле. Голова важка й паморочиться. Можливо, у ній щось росте?

Мені здається, що я вже маю достатньо недугів, щоби почала рости ще й пухлина.

Для затятого республіканця занедужати 30 квітня — це не найгірший вибір часу. Я заледве помітив галас навколо коронації. У цей видатний день у мене був скажений головний біль та кишковий розлад. Тож я ковтнув чудовий коктейль з аспірину й імодіуму і залишився в ліжку. Впродовж дня до мене зазирнули спершу Еферт, потім — Грітьє та Еф’є.

На другий день я запідозрив, що вже мав би почати смердіти, тому замислив прийняти душ. Посковзнувся і впав у ванну. Зі значними зусиллями й болем спромігся таки дотягти себе назад до ліжка. Не надто мудра примха — небажання покликати на допомогу. Вас зупиняє якась суміш гордощів і сорому.

Зрештою, таки прийшла медсестра, яку покликав мій сусід, котрий чув підозрілий гуркіт. Вона викликала домашнього лікаря, який діагностував лише кілька синців на ребрах, отож, схоже, я відносно легко відбувся. Зламане стегно означало би щонайменше чотири місяці навіть не думати про якесь човгання. Навіть за допомогою ходунків.

Тепер мені лише боляче дихати. На щастя, лікар не надто переймався обмеженнями знеболювальних, тож уперше за три дні я спустився вниз на чашку кави. Там навіть знайшлася одна чи дві людини, які начебто і справді мені зраділи. Кажу вам, це й справді пішло мені на користь.

Кілька днів побережуся. Уже до понеділка знову маю бути у формі, бо того дня відбудеться Ефертова екскурсія. Він виставив пляшку бренді як нагороду тому, хто здогадається, що ми робитимемо. Я не переміг: на синхронне плавання ми не йдемо.

Учора пані Стельваген викликала мене до свого кабінету. Спершу вона люб’язно запитала, чи зійшла опухлість з мого коліна. «Взагалі то, — сказав я, — з моїм коліном все гаразд, але забиті ребра болять і досі».

О, як це прикро, коли сплутуєш два різні нещасні випадки! Наша директорка докладала всіх зусиль, аби виказати співчуття, проте їй цього явно бракувало.

Насправді вона хотіла повідомити мені, що їздила до Правління, щоб обговорити моє прохання переглянути інструкції, і що Правління вважає, що це не публічна справа, а отже, вона не в змозі задовольнити прохання.

— А чому вони не є публічними? — запитав я.

— Правління не дало коментарів.

– І що?

– І нічого. Мені дуже прикро, що я не можу вам допомогти. А тепер