Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Я вийшов розчарований, адже сподівався, що хоча би справлю на неї враження. Ще до цього я вирішив, що здійму для проформи галас, якщо мені таки не дозволять переглянути ті інструкції.

У Ріа й Антуана Травемунді чимало знайомих, і серед них знайшовся приязний юрист на пенсії. Антуан розповів мені про нього перед розмовою зі Стельваген. Він сказав, що зателефонує йому, а тоді, можливо, я зможу навідатися до нього, щоби з’ясувати, що сказано в законі про прозорість правління. Що ж до відшкодування витрат, то тут перейматися мені не треба.

Уже невдовзі сходжу до нього.

День Свободи. У місці, де так багато старих людей, ви, мабуть, очікуєте почути 4 чи 5 травня якісь зворушливі чи шокуючі історії про Війну, адже так? Одначе ні, про Війну тут ніколи не згадують, або ж віджартовуються розповідями про цукрові пайки.

Вражає, як мало тутешні люди знають одне про одного. Це спало мені на думку вчора, коли раптом запала двохвилинна тиша. Я роззирнувся довкола й зрозумів, що майже нічого не знаю про те, як той чи інший виживав під час Другої Світової війни. Навіть про тих, з ким бачуся частіше.

Я зовсім трохи знаю історію Еферта. Ми знайомі вже років двадцять. За професією він був друкарем, і зустрілися ми завдяки його роботі. Наша дружба витримала всі випробування і ми ніколи не озираємося назад. Його дружина померла десять років тому. Двох своїх дітей він бачить рідко. У нього нема ані грошей, ані власності, ні Бога. Роками він досить переконливо грав роль розпусника. Класичний необроблений алмаз, дуже добрий, надійний і відвертий.

З Аньєю Епельбом ми знайомі років сорок. Вона ніколи не була одружена. Можливо, надто довго чекала на Містера Ідеала. Розумна, мила та надійна. Гадаю, що їй, мабуть, самотньо.

Еферт та Анья — ось що лишилося від того, що колись було відносно повним соціальним життям — з дружиною, дитиною та друзями.

Ще три роки тому я замешкував у гарненькому будиночку з терасою та садом. Планував спокійно спочити там, коли прийде час. Багато віддав би за це!

Моя дружина вже впродовж сорока років страждає від маніакальної депресії. Вона остаточно втратила розум невдовзі після того, як наша маленька дівчинка втонула. Надумала їхати до Ґронінґена посеред ночі, бо хотіла видертися на верхівку Мартіні Тауер, віддала автівку якомусь незнайомцю-наркоману й повернулася в Амстердам на таксі. Вона розтринькувала тисячі гульденів. Зрештою, поліціянти спіймали її на крадіжці в магазині і з допомогою психіатра силоміць її приспали. Після місяців, проведених у лікарні, вона впала в глибоку депресію, тож їй, усе ще хворій, але більш-менш стабілізованій сильними препаратами, дозволили повернутися додому. До наступного маніакального зриву, за яким прийшла ще одна депресія. Так траплялося п’ять разів поспіль. На шостий раз більша частина нашого будинку згоріла, поки я перебував на роботі. Тепер вона під замком, задля її ж добра.

Я навідуюся до неї двічі на рік. Вона заледве впізнає мене, але бере за руку й поплескує. Я ніколи не злився на неї.

На календарі видно, що останній візит був понад шість місяців тому.

Життя у двох словах.

Упродовж останніх двох років порожнеча повільно, але безсумнівно робилася нестерпною, але погляньте… раптом з’явилися Еф’є, Греме, Грітьє, Едвард, Антуан та Ріа. Ще не час грати в ящик.

Минулого вечора мені раптом спало на думку, що читачам може сподобатися трохи загальної інформації про цей притулок. Просто задля створення чіткішої картини, бо шанси того, що ви закінчите свої дні у цьому чи якомусь іншому будинку, мізерні. Тож надалі я приділятиму увагу опису сцени, де розігруються наші життя, а ще щоденній рутині.

Наприкінці шістдесятих будинки для людей похилого віку почали з’являтися скрізь. Побудова, схожа на склад, була прийнятною і дешевою. У ті часи старі люди не звикли до значних розкошів. Вони пройшли Війну, і їм легко було догодити.

Архітектор цього будинку вирішив зробити його сірим і бетонним. Будинок мав сім поверхів заввишки, а кожен поверх — два окремі крила, які посередині розділяли ліфти. Крила складалися з довгих коридорів без вікон, кожний із низкою з восьми одно- чи двокімнатних «квартир», обладнаних маленькою кухнею. Кухня вміщала чотири шафки — дві вгорі і дві внизу, робочу поверхню в метр завдовжки, дві газових канфорки, на яких можна було лише скип’ятити воду чи молоко для чаю чи кави. Якби вам заманулося зварити яйце, на це також заплющили б очі. Невеликий душ та туалет. Встановлені поручні у тих місцях, де ви могли би посковзнутися та впасти, і відсутність порогів свідчили, що будівельники думали про цільову аудиторію.

Наприкінці кожного крила на кожному поверсі було щось на кшталт місця для розмов, мебльоване диванами й стільцями. Хоча там заледве хтось коли-небудь сидів, бо переважна більшість мешканців віддавали перевагу великій спільній кімнаті внизу — як правило, люди супилися на мешканців інших поверхів, коли ті сиділи там «аж ніяк не з гарними намірами».

Далі буде. Мені варто приберегти сили. О другій годині я в зручному одязі маю спуститися до вестибюлю, де сьогоднішній лідер групи — Еферт — чекатиме на нас для того, щоби повідомити про вже згадувану незабутню екскурсію.