Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

швидко плюс потреба фізичної гнучкості, якої у вас більше нема. Ви затримуєте інших пасажирів, чим дратуєте їх. Це робить старих боязкими та немічними. Хай і не хочеться цього визнавати, проте я помітив, що починаю все більше вагатися і втрачати впевненість у собі. Тож красно дякую, громадський транспорте, проте ми віддаємо перевагу власному, призначеному для нас мікроавтобусу. Неділя, 26 травня

Перша та єдина тема на порядку денному під час нинішньої зустрічі Спілки пожильців: нові правила користування мобільними скутерами, спричинені лобовим зіткненням двох моторизованих крісел, які повертали з-за рогу назустріч одне одному. Значні пошкодження ходової рами й одна незначна подряпина. Звісно ж, кожний стверджував, що це провина іншого водія.

Спілка співпожильців хотіла попросити керівництво встановити дорожні знаки та дзеркала на «сліпих» закутках.

Подейкують, що минулого тижня наша мешканка лютувала в лікарні. Пані Схап не просто підсковзнулася та впала, як повідомлялося — насправді її збив скутер. Водій, який не хотів розголошувати свою ім.’я, надто зосередився на кошику з покупками. Директорка й далі замовчувала подробиці. Очевидцям, мабуть, наказали тримати язика за зубами «на благо розслідуванню».

У коридорах заледве стає місця, аби два скутери могли розминутися. Додайте сюди ще те, що чимало мешканців або погано бачать, або глухі, наче пеньки, або все разом взяте, тож — і це неважко собі уявити — часто-густо наш притулок скидається на величезний цирк. Насправді дивує те, що не трапляється ще більше нещасних випадків, особливо якщо взяти до уваги «блискавичну» реакцію водіїв.

Проте якщо водії прагнуть лишити свої транспортні засоби при собі, тоді швидкості у п’ять кілометрів на годину цілком достатньо, щоби все було гаразд, але паніка за кожної зустрічі з іншим водієм чи пішоходом означає, що трапитися може будь-що.

Нехай щастить головнокомандувачці цього притулку в намаганні скласти транспортний план.

Понеділок, 27 травня

Сьогодні вранці я отримав поштою брошуру: «Кристальні постріли лібідо зроблять ваш пеніс міцнішим за сталь. Вулканічні еякуляції». Я таки добряче з цього пореготав. Може, це Еферт так жартує?

Був у мене дядько, який відзначав кожний день народження, вихваляючись, що своїм членом й досі може рознести вщент церковні двері. А якщо я вже за це згадав, то ось вам ще один спогад: інший мій дядько полюбляв наспівувати пісеньку з незабутнім приспівом: «У тітки Мері корито задосить велике, щоби прийняти навіть коня». Здається, на радіо ще й досі існує програма, у якій слухачі можуть зателефонувати, з тим щоби їм відшукали забуті пісні. Вам треба лише заспівати в ефірі рядки, які ще не вивітрилися з пам’яті, а вони вже спробують відкопати решту. Чи варто мені…?

Мушу забігти наперед: поїздку нашого клубу перенести на один день. Вона відбудеться не завтра, а сьогодні, дякуючи гарному прогнозу погоди. Нам обіцяють перший цілющий весняний день за довгий час.

Учора ввечері Едвард особисто перевірив, чи всі ми можемо перенести поїздку. Жодних проблем ні в кого не виявилося. Наші календарі були геть порожні — сьогодні, завтра і решту року. У наших руках весь час світу. Колись ми скаржилися, що все в нас аж надто розплановано, тепер же ми в захваті від того, якщо є хоч якась позначка, окрім зустрічі з лікарем.

Уже за півгодини у зручному для такого виходу одязі я маю спуститися до вестибюля.

Вівторок, 28 травня

Нам не довелося далеко йти: неспішна п’ятихвилинна прогулянка привела нас до місця призначення — смуги в гри в буль[51] на галявині з південного боку від нашого будинку. Саме там проходив перший спеціальний чемпіонат із булю для тих, кому за сімдесят дев’ять. Едвард бездоганно все розпланував: дванадцять відполірованих м’ячів, рулетка, великий приз для команди переможців, шість зручних шезлонгів, стіл, скатертина. Термоси з кавою та чаєм, яблучний пиріг, сандвічі, сонцезахисні козирки, порцеляна, охолоджувач з холодними напоями, копчений лосось і вугор на тості, парасольки. Усе під яскравим весняним сонцем.

Едвард найняв Стефа, внука Грітьє, аби той подбав про матеріально-технічне забезпечення, й уранці вони разом завантажити все у мікроавтобус, а після двохвилинної поїздки розвантажили знову, акуратно розставивши все на траві.

Опівдні ми дісталися місця — Еферт їхав попереду на інвалідному візку, вражений тим, що відкривалося нашим очам. Спочатку була кава з тістечками, потім — жеребкування, а насамкінець і турнір. Три команди по двоє гравців у кожній відіграли повний раунд. Стеф був суддею.

На середині змагання накрили обід, а наприкінці для церемонії нагородження — шампанське. Переможцями стали Греме та Грітьє. Почесне друге місце посіли Еф’є й Еферт, котрий кричав, що без пальців на нозі в нього значно покращав приціл, а бронзу отримали ми з Едвардом. Греме дражнили Полом Ґаскойном[52] у булі, бо перемігши, він ледь не розплакався.

Єдине, чого не врахував Едвард, так це того, що сюди підтягнеться півпритулку. Це було бездоганна реклама нашого клубу. От тільки ми не хотіли приймати жодних нових членів.

О четвертій годині все знову