Правда про секс. Ілентина - Валія Кіян

— Падаємо всі зі сміху, але це не погано.

Вони розвеселилися, я так і не зрозуміла, чому. Сабріна продовжила розмову з Водою.

— Ми ревемо зі сміху, а ніхто не відповів Іванові на питання: «чому Марго боїться годинникаря?»

— Цього годинникаря то жоден перекладач не охопить. Може ти Сабріно в вишуканий і одночасно простий спосіб, роз’ясниш Івану в чому річ?

— Правда є така, що кинула Іванові приманку. Як перед тим поява цього годинникаря веселого мене насмішила до солодких сліз. А пам’ятаємо, що той «годинникар» народився нам з польського слова «часовнік» (дієслово), прочитаного Іванком, як «часовщик», що в нього означає власне — годинникар. Ну отже, врешті прийшли ми «собачим кроком» (увага! на тлумача шикуються всі яйка) до годинникаря, то даймо йому пожити. Вже само його народження, було нам великою розвагою. Потрібно радіти далі. Як тобі здається, Водичко? Як що ще Івану добавити розповідь з годинникарем в головній ролі, то за коротку хвилю будемо вже готові. Га?

Сабріна і Вода ще жартують зі мною, я запевняю їх, що не змінюватиму перекладача. Вони мріють використати дощову погоду на розвагу з Іваном. Я дивлюся по сайту і звертаю увагу, що вони майже перестали спілкуватися з Мовчуном. Виходить, що Іван забрав увесь його «гарем». Щось у них там відбувається «за кадром» з Кицею. Я не мала наміру забрати від Мовчуна його жінок.

— Дівчатка, ви робите погано! Я є на цьому сайті, щоб розважити Мовчуна. І що? Ви всі покинули Мовчуна, щоб бавитися Іваном? Моя приятелька розіб’є мені голову. Я прошу вас, чим по швидше розважити Мовчуна, бо я не уцілію, буде катастрофа.

— Яка приятелька розіб’є тобі голову? Зрештою так тебе ми не відпустимо, ти є наш! — Відповіла категорично Сабріна. Я такого від неї не чекала.

— Так, я ваш, ви мої, і Мовчун також наш, потрібно його розважити, йому сумно зараз.

— Яка приятелька, Іван, і я запитую! Катастрофи не буде, Мовчуна ми розважимо. Що це за приятелька, яка має розбити тобі голову? Сабріна написала добре — ти є наш! — Вода розхвилювалася також. — Мовчуна ми розвеселимо, вже йому всі заздрять.

— Тепер комбінуй з перекладачем, щоб приятельці витлумачив на свою користь. Не турбуйся про Мовчуна, він є на місці, ми дамо йому раду!

— Ви думаєте, можливо щось роз’яснити закоханій жінці?

Я все більше переконуюся, що Юзліс був правий, жінка це — власник, і дуже не приємно, що я така ж сама. Сабріна хоче переконати мене, що думати мені потрібно про себе, а не про якусь закохану, дурну жінку.

— Сабріна, а я про що думаю? Про себе! Не заставила б мене приятелька, не був би я тут Іваном, не був би знайомий з вами. Це було б погано, бо з вами мені дуже цікаво.

— Іван, ти починаєш добре комбінувати! Тобто, добрий цей перекладач! — Хвалить мене Вода на кінець розмови.

Віртуальність.

На атласному шовку.

— В цьому літньому будинку не має електричного освітлення.

— Зовсім?

— Зовсім. І ніколи не було. — ВІН розставив і запалив свічки. На вулиці сутеніло. Вікна були відкриті навстіж і полум’я тріпотіло. При такому освітленні не видно деталей інтер’єру. Тільки видно велике ліжко, від блискучого покривала відбивалися відблиски полум’я.

— Відразу будемо спати, чи що?

— «Чи що», а потім спати.

ВОНА проходить по кімнаті, підходить до ліжка.

— О! Натуральний шовк, атлас! — Гладить блискучу поверхню. ВІН підходить, пробує на дотик також.

— Буде слизько, хоч би хтось не злетів з ліжка.

— Цей «хтось» буде за «когось» триматися, як що й злетимо, то разом. Тут вся постіль з такого шовку! — ВОНА бере в руки подушку, тулить до обличчя, дивиться ще одну подушку і ще. — Який гладенький шовк. Знаєш, а я все ще не можу читати початок нашого листування.

— Навіщо читати?

— Щоб описати в книжці.

— Чому не можеш?

— Не можу, бо тільки гляну на ті листи і так тебе хочу, що аж млію. — Сідає на ліжко, краї матраца більш пружні, середина прогинається, ВОНА з’їжджає по шовку в центр ліжка.

— О! Все добре! Ми будемо ковзати на середину!

— Ми будемо добре ковзати на середину. Ковзати до середини. Ковзати і ковзати глибоко всередину.

Обоє сковзнули до центра ліжка і всі три подушки вслід за ними. Гладенькі подушки не тримаються ні під головою, ні під боком, ні під чим. ВІН садить її на себе. Подушки, як попало, то на них, то під ними.

— На такому слизькому, той хто легший, має бути зверху. Розкажи мені, Чому не можеш читати наші перші листи?

— Я була така дурна. — Легко тисне його груди, стискає ногами стегна. Він тільки дивиться, чекає. — Я зовсім не розумна, тупа, як валянок.

ВІН чекає на відповідь.

— Я не знаю. Хотіла і не змогла. Як тільки бачу тему листа — «Ілентиночка», мені забиває дух і я втрачаю голову.

— А коли зможеш?

— Що зможу?

— Читати ті листи. Зможеш, коли перестанеш мене кохати?

— Я завжди тебе буду кохати! Зможу читати їх, як перестану боятися, що таких листів від тебе не буде. Не запитуй більше, люби мене, я тебе хочу!

— То маєш мене.

Відкидає з ліжка подушку, яка йому заважає, тоді ВОНА відкидає, ще дві і ВІН допомагає рукою їй ковзати по ньому. Їм слизько, ковзає і ВІН і її ноги ковзають по простирадлу. Тоді вони беруться за руки і ковзають разом. З ліжка таки злетіли, добре, що там уже лежали три подушки. В тремтливому полум’ї свічки видно як двоє на підлозі кохаються.

Реальність.