Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

Пізно вночі у двері подзвонили. Саша ледь тримався на ногах.

— Вибачте, — сказав господар, переступивши поріг своєї квартири. — Я разом із моїм другом Етьєном.

Поряд із ним стояв імпозантний іноземець років п’ятдесяти. Шура миттєво оцінила його костюм, що тягнув на п’ятсот євро. Француз був тверезий, як скельце, — сидів за кермом. Щойно вони із мсьє Браcлавцем приїхали із заміського ресторану. Шура швидко розмістила гостя у вільній кімнаті. Коли у квартирі стало тихо, жінка зосередилась і згадала про свою минулорічну подорож з Олександром до Франції. Доктор медицини здружився з Анною, і вони розпочали спільну справу — відновлення «Клініки серця». Уже не перший місяць Браславець-молодший вів переговори про благодійну допомогу французьких бізнесменів у вигляді діагностичного обладнання.

Наближався полудень, коли чоловіки нарешті попрокидались і пішли на кухню снідати.

Етьєн Жуайар був якимось начальством. Він непогано розмовляв російською.

— Та забудь ти це дивне слово — ендавмент, — зауважив француз, сідаючи за обідній стіл. — Кажи «благодійний фонд». Так тебе зрозуміють усі.

— Спасибі Франсуа Недякуі Алену Рекару. Вони зробили це вдруге, — мовив Олександр.

Гість поважно кивнув:

— Ти правий. Особливо постарався Недяк.

Чоловіки вочевидь обговорювали якусь вдалу оборудку.

— Сашо, а це ви не про «Клініку серця» говорите? — спитала заінтригована їхньою розмовою Шура.

Браславець відповів ствердно.

Мсьє Жуайар з явним задоволенням смакував варениками. Покінчивши із сніданком, він поцікавився, що сталося з медичним обладнанням, яке було придбано за кошти, зібрані перший раз.

— В урядовій комісії заявили, що «Клініка серця» напевне перетвориться на звичайне прибуткове підприємство. Тому зажадали, аби за обладнання було сплачено мито — сто п’ятдесят тисяч євро. Мій батько відмовився це зробити, тому цей товар перейшов у власність митниці. Згодом цю благодійну допомогу виставили на продаж. Там, у вузькому колі наближених до влади підприємців, за нове імпортне діагностичне обладнання виклали символічну суму.

Етьєн був у курсі.

— Знаю. Розкажи, яке було продовження. Хто той щасливчик, який відкусив цей французький пиріг.

Олександр зітхнув.

— Тобі це ім’я мало що скаже. Звичайний ділок від медицини. Їх тепер розвелося не знати скільки.

Француз сидів напроти нього, виблискуючи скельцями дорогих окулярів. На його обличчі було написано: я тебе уважно слухаю, незважаючи на те, що ми проходили це раніше за вас.

— Центр перебуває під опікою одного з урядовців, — продовжив свою розповідь Браславець. — Підприємство оформлено на його тещу. Уявляєш, ці невігласи зідрали навіть нашу назву. Доведеться брати іншу. Сам розумієш, без конкуренції не обійдеться. Вони там просто штампують діагностичні висновки. Наскільки добросовісно це роблять? Щодо цього маю великий сумнів. Деякі їхні клієнти побували у мене на прийомі. Люди дезорієнтовані, настрахані. Ніхто їх у Центрі не консультує. Гребуть грубі гроші за один лише папірець.

— Ну і?.. — гість із запитальним виразом потягнувся губами до краю своєї філіжанки, в якій щойно розмішав цукор.

— Етьєне, я презентую метод, винайдений моїм батьком — кардіологом світового рівня, — нагадав йому Олександр і відставив свою філіжанку убік.

Жінка весь час поралася десь поруч, та, відчувши високий градус розмови, ввічливо залишила кухню. І треба ж, саме в ту хвилину пропустила щось надзвичайно важливе для себе. Потім з уривка фрази вона зрозуміла, що Браславець збирається позичити кошти. Мовляв, йому потрібно буде сплачувати за оренду приміщення для клініки, винаймати спеціалістів. При цьому банк візьме під заставу його квартиру. «Оренда офісу у Києві — це сотні доларів щомісяця! — жахнулася Шура. — Якщо проект завалять, банк забере заставу. Саша оселиться у своєї коханки. А мені до кого притулитися?» Жінка не хотіла й думати, щоб перебратися жити до власної оселі — надто спокусливою була рента від оренди житла.

Аеропорт «Бориспіль» перебував у своєму звичному стані організованої метушні. Перед одним із його входів зупинилася посольська машина з французькими номерами. З неї вийшла елегантна жінка у супроводі водія і, знявши темні окуляри, подивилася на електронне табло. Отже, з цього терміналу справді відправляли пасажирів до Санкт-Петербурга. Невідомо звідки біля мадам з’явився чоловік у світлому пальто нетутешнього покрою і в дорогих окулярах. Він був схожий на її боса. Вони про щось поговорили. Жінка від почутих слів змінилася на обличчі; вочевидь, вона чогось вагалась. У цю мить до них приєднався ще один пасажир.

— О, мсьє Недяк! — вигукнула жінка, опанувавши себе. — Як я рада вас бачити!

Анна Фужерон останнім часом відчувала себе занадто скутою. Чи то так на неї вплинув дипломатичний протокол, чи то далася взнаки пережита хвороба, від якої залишилася стійка депресія. Постійно понижений настрій перейшов з нічного сну у повсякденну звичку. Жінка ходила, говорила, навіть сміялася так, ніби одночасно спостерігала за собою на відстані, як на моніторі. Несподівана зустріч з далеким родичем вносила певні корективи в поведінку Анни. Потрібно було прокидатися від депресивного сну. Оголошувалася загальна мобілізація чарів та інтуїції. Як би їй не хотілося завоювати симпатію глави представництва Європейської Комісії мсьє Жуайара, інстинкт самозбереження звелів їй будь-що залагодити стосунки з Франсуа Недяком. Зрештою мадам Фужерон останнього разу поводилася з ним неввічливо. Вона проігнорувала його запрошення взяти участь у прощальній вечері французьких благодійників, які випроводжали Браславця-молодшого до Києва. Анна пустила бісики до Недяка, даючи зрозуміти, що має до нього конфіденційну розмову, і повернулася до Жуайара.

У північній російській столиці збирався традиційний весняний інвестиційний форум підприємців — тих, які наважилися вкласти свої капітали в країни Співдружності незалежних держав. Для мадам Фужерон, яка стала до роботи після різдвяних канікул, це була перша з’ява у такому великому поважному товаристві. Та й не давала розслабитися ще одна обставина. Політ здійснювали на російському Ту-154, а така подорож, згідно із статистикою, завжди підвищувала у пасажирів рівень адреналіну, якщо не сказати більше. Досі Анна користувалася тільки італійськими і французькими авіалініями. У будь-якому випадку вона покладалася на своїх супутників.

Але мадам не вдалося заговорити зуби спостережливому і досвідченому чоловікові у світлому пальто, — це і був глава представництва Європейської Комісії в Україні Етьєн Жуайар. Він явно не очікував, що його супутники знали один одного. За Анною він спостерігав уже кілька місяців, що було досить просто, оскільки вони разом з іншими французами мешкали у будинку посольства. Жінка подобалася йому. Якось вона навіть насмілилася за філіжанкою кави поставити йому незручне запитання: «А це правда, що на посаду глави представництва призначають переважно дипломатів, які проштрафилися?» Жуайар тоді ледь всидів у кріслі. Ця безшабашна Анна наче у воду дивилася, — на попередньому місці служби, у Москві, Етьєну були