Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

— До речі, Анина електронна адреса є у тебе?

— Навіщо? — нашорошилася Шура. — Десь є, але я на цьому не розуміюся.

— Шкода. Я би сьогодні ж надіслала Ані електронний лист — тарифи на рекламу і форму угоди.

Але уманська вертихвістка рішуче заявила, що власноручно передасть поштовий конверт дочці.

Зрештою домовилися, що братова зателефонує ще раз, аби дізнатися про думку головного редактора. Наприкінці розмови, ніби й не надаючи особливого значення своїм словам, Віра зауважила:

— Мене запитають, чому представник торгово-промислової палати такої поважної країни, як Франція, звертається до засобів масової інформації анонімно. Навіщо йому посередник? Чому він не залишає свого прямого телефонного номера для працівників відділу реклами? Зазвичай, якщо йдеться про установу загальнонаціонального масштабу, подібні довідки наводять через аташе з комерційних питань.

У відповідь прохачка пробуркотіла пару нікчемних фраз і швидко поклала слухавку.

З Умані більше не дзвонили, свого теперішнього номера телефону Шура не назвала, а колишній домашній не відповідав. Утім Вірі нічим було порадувати родичку, а з нею і французьку торгово-промислову палату. Шеф не ризикнув зв’язуватися з анонімним замовником реклами і переклав усю відповідальність на Курилець. Йому було простіше йти уторованою стежкою.

Того вечора Віра сиділа перед телевізором і відверто злилася. Французький проект забрав у неї час і ніби важкий, недоладний вантаж, пішов на дно, піднявши догори купу затонулого сміття. Віра навіть згадала, як колись Шура посватала їй свого кузена.

Але як би їй прикро не було, жінка звикла доводити справу до кінця. А раптом француз знову нагадає про себе і чекатиме відповіді. Схопилася за слухавку: може, Марина, колега з іншого видання, підкаже, де знайти потрібні телефони.

Заступник головного редактора великого всеукраїнського медіа-концерну зацікавився пропозицією.

— Чудово! У нас є свій ефір на декількох телеканалах і власний інтернет-портал для реклами.

І знову було запитання:

— А ви самі не хотіли б поїхати до Франції? Наша редакція оплатить вам і дорогу, і добові — випише відрядження, як належить.

Ось він, момент істини, подумала Віра і відчула, як аеропорт Шарля де Голля вже відкриває перед нею свої термінали. Але хробак сумніву вже зробив свою справу в її душі. Курилець дала задній хід, пообіцявши заступнику головного редактора при можливості зв’язати його з французьким представником.

На ту хвилину у Віриній електронній пошті вже висів стовпчик листів із декількох періодичних видань. Це були тарифи і умови розміщення реклами. Віра навіть не розкривала цих файлів. Раптом вона відчула глибоку втому і байдужість до своїх кількаденних клопотів. Проте журналістка не відкидала можливості, що хтось із видавців таки розкрутить цю справу і таким чином натрапить на золоту жилу. Але зроблять це вже без неї, Віри Курилець.

За кілька тижнів її припущення стало неспростовним фактом. Шпаринки між телепередачами і справді заполонили французи. Реклама з педантичністю добре організованої промо-сесії з’являлася відразу на кількох каналах. Бездоганні з точки зору естетики, ролики іскрилися гумором і були схожі на крихітні новели. За ними стояла розумна, досвідчена і поблажлива до української публіки французька торгово-промислова палата.

Віра легко пережила цей чужий успіх, але після всього в неї залишився неприємний осад. Треба ж таке, підставила себе під удар через власну довірливість. Розкричалася про свою французьку племінницю, а у відповідь отримала пшик. Мабуть, цей Вірин настрій швидко минувся би, але до Франції відрядили молоду колегу. Її поїздка відбулася рівно за два тижні після клопотів Курилець. Професійна спілка бджолярів проводила виїзне засідання на берегах Сени. Задля більшого розголосу до складу делегації запросили журналістку «Дзеркала дня». Молодець, головний редактор! Обійшовся недорогим коштом. А вигідного рекламодавця упустив. Ця новина боляче чиркнула по самолюбству Курилець. Вона ще раз відчула своє приниження і подумки «подякувала» за це недосяжній родичці.

У Шуриній душі оселилося відчуття холоду і сирітства. Перебувати в цьому стані було незвично і образливо. Ідея створити своє гніздечко замість зруйнованого в шістдесят років виглядала якоюсь дивною. Тому жінці легше було миритися з нав’язливою думкою про з’єднання з рідними «французами». Хоча щодо цього плану не було жодних реальних підстав, у Шуриному мозку утворився постійний острівець збудження. Інтуїція підказувала: шукай порятунок у самій собі, скористайся останнім козирем — нерухомістю. План переїзду до дочки й онучок їй видавався мало здійсненним, але можливим. Тому час від часу жінка смикалась і напружувалася, вивчаючи інформацію про уманський ринок нерухомості. Вартість Шуриних квадратних метрів житла гарантувала її благополуччя за кордоном. Але втішатися було нічим: останніми роками ціни на житло в Умані незрівнянно впали порівняно зі столичними.

Непогано було б, окрім квартири, продати й Анин двоповерховий будинок. Він стояв пусткою і становив разючу відмінність із тим, як двадцять років тут вирувало життя і розквітали надії. Однак Аня уникала розмови про подальшу долю сімейної цитаделі. Чи то вона гребувала мізерними, як на її погляд, коштами, які можна було виручити від продажу свого котеджу, чи то залишала собі запасний аеродром на Батьківщині. Тому дім зачинили, позбавивши його світла, опалення, газу і телефону. Тим паче що оплачувати комунальні рахунки дочка не бажала, а материних статків і так було обмаль. Цитадель тепер нагадувала родинний склеп. Подзвонити сюди вже ніхто не міг, навіть якщо і хотів би. Разом із звичною обстановкою Шура майже втратила колишні контакти.

Розкіш спілкування Шура замінила домашніми клопотами в чужій оселі та доглядом за таксою, чия довга мордочка стала ріднішою за будь-яке людське обличчя. У чотирикімнатній професорській квартирі жінка жила на правах вдови, разом із сином покійного Святослава. Добровільне усамітнення стало для Шури присудом, схожим на підсумок життя — з ним можна було погоджуватися чи ні, та від цього мало що би змінилося. Залишалося багато часу для роздумів; утім такий спосіб проведення часу не відповідав вдачі цієї жінки. Шуриною потаємною пристрастю було наводити порядок у чужому житті, однак із різних причин тепер її позбавили такої можливості. Скажімо, рік тому дочка заборонила матері телефонувати до редакцій газет і телестудій буцімто за її, Аниним, дорученням. Відтоді Шура відверто нудьгувала.

Щоправда, днями телефонувала сестра колишнього чоловіка. Так, ніби скучила. Про витівку з рекламою Віра навіть не згадала. Вдавала, що й не відчула, як колишня братова дружина її до того ж боляче ущипнула, натякнувши, що тій не щастить із чоловіками. Бо та,