Вирій загублених душ - Тетяна Ковтун

за звичкою, напустила туману: мовляв, голова торгово-промислової палати — самотній і готовий не тільки особисто приїхати з Парижа, а й «підженитися» у Києві. Ха-ха! Можна собі уявити, як Віра постаралася догодити французам, зчинивши переполох у редакціях газет. А якою відрижкою стала для братової її мовчанка! Шура задоволено посміхнулася сама до себе у дзеркало. Що ж до недавньої телефонної розмови, то немає сумніву: Віру цікавила тільки Аня та номер її телефона. Миколайчику захотілося з донькою поговорити?.. А дзуськи їм номер. Той, який вона продиктувала у слухавку, насправді вже застарів. Дочка кілька місяців тому виїхала до Ліона. Що, породичатися задумали? Коли Аня мучилася з двома дітьми в Умані, нікому до неї тут діла не було. Виїхала дочка за кордон — відразу «зросла в ціні». Кожен їй у друзі тепер набивається.

А втім сестра колишнього чоловіка була останньою ниточкою, що зв’язувала Шуру з першим заміжжям. Важке і не таке успішне, як того прагнула молода Олександра Морар, це заміжжя не дало очікуваних плодів. Микола спочатку слухняно приносив додому всю зарплату, та коли потрібно було перейти на вищий щабель у бухгалтерській еквілібристиці, уперся. Господи, що за телепень їй попався! Був же директором великого універмагу. Чом же не скористатися її, Шуриними, чудовими винаходами, на які був вдатний циганський розум? Цей боягуз відмахувався від схем списання і уцінення в торгівлі, оминав небезпечні ходи і не бажав підставляти підлеглих.

Не піддавався і на жіночі хитрощі дружини. Тілесний голод, до якого вона його змусила, Микола стоїчно гамував і тримався сім’ї через маленьку доньку. Аж поки не вибухнув… Знайшлася якась працівниця з книжкового магазину, селючка Валя. Приголубила. Світило б їм удвох з Курильцем безпритульне життя, що швидко розвалилося б на друзки, якби не Валин тато-молодець, який купив їм кооперативну квартиру, ще й нові «Жигулі» зятьку подарував. Звичайно, коли на чоловіка звалилося таке щастя, він бігцем побіг за тою розведеною.

А втім і сама Шура не дала маху. На той час вона зібрала собі гарну колекцію золота — сережки, обручки, персні, брошки, кольє… Не вистачало до повного комплекту великої золотої каблучки з діамантами — Микола завжди носив її на руці. Залишив сім’ю, не взявши нічого, а свою каблучку так і не віддав. Шура підійшла до секретера і перевірила, чи на місці її коштовності. Деякі довелося продати, але більшість вціліла. Усі вони лежали в оксамитових футлярах рядочком, як намальовані. Шкода тільки, немає куди їх вдягати. Валізи з імпортним одягом так само лежали запаковані.

Жінка зітхнула і визирнула з вікна на вулицю. Вночі випав перший сніг. Голе віття хиталося так, ніби хтось невидимий і всемогутній намагався позбавити землю будь-якої рослинності. Проте примхливий Джекі вимагав свого, тваринного. Коли вийшли на свіже повітря, Шура з черговим поривом вітру чомусь подумала: «Боже мій, який протяг — певно, сьогодні з’явилась якась дірка у Всесвіті». З очікуваних подій найімовірнішою був телефонний дзвінок із Ліона. Але стара циганка серцем вгадувала ще якийсь рух у власній долі, отож, повернувшись до квартири, Шура розкинула карти, аби дізнатися: чекати їй далекого переїзду чи ні. Та не було ніяких ознак. Але вона й сама знала, що майнути за кордон їй не світить: тамтешні подружні пари не терплять біля себе тещ і свекрух, усіх старих віддають в інтернати. Але ж дочка досі неодружена. Втім за час, що минув після смерті Едмона, такий чоловік міг з’явитися в її житті.

Жінкаперевірила гаманець, в якому завжди було з кількасот гривень, — кошти від Браславця, які він ніколи не контролював, — і попрямувала до універсаму. Звичний рейд по поличках закінчився скандалом біля каси: Шура вгледіла, що за дитячі сирки з неї беруть дорожче, аніж було зазначено на ціннику.

— Сьогодні змінилися цифри у прейскуранті, — безапеляційно заявила молода продавчиня.

— Якщо так, то я зараз дам вам більші гроші, — спочатку погодилася Шура, дістала з гаманця двісті гривень, але чомусь передумала.

Виклавши сирки на прилавок, вона пішла у молочний відділ і пересвідчилася: цінник залишився той самий, навіть після її зауваження. Поки шукали головного у відділі, минуло хвилин десять. Вайлуватий чолов’яга із сонним виглядом підтвердив, що не встиг замінити цінник. З його виду було зрозуміло, що він і не збирався того робити.

Біля каси вже стояла жінка-адміністратор торговельного залу. У неї був войовничий вигляд.

— То ви не берете сирки?

— Беру! Але поясніть мені, чому покупець розраховує на одну суму, а змушений платити більше? Я зараз піду до інспекції з контролю цін.

— Забирайтеся звідси і не заважайте працювати, — просичала адміністраторка, змірявши вередливу клієнтку презирливим поглядом.

Однак Шура відчувала свою правоту і міцно стояла на ногах. Тим більше що була взута у пречудові італійські чобітки й вдягнута у майже нове шкіряне пальто з Аниного плеча.

— Ось як ви зі мною розмовляєте. Де тут кабінет директора? — поцікавилася пані Морар і теж прийняла бойову позу: притиснула до себе майже порожню сумку і пригладила рукою хутряну опушку свого коміра.

Шеф цього торговельного закладу — підтягнутий чоловік середніх років — уже сам поспішав до скандальної клієнтки. Коли вони зайшли до його кабінету, директор універсаму посадив її за стіл напроти себе, сказав «Тсс!» і поклав перед Шурою зелену купюру досить високої вартості.

Джекі загавкав, після чого хтось клацнув замком і увійшов до передпокою.

— Віта, Віка! Як добре, що ви прийшли, — зраділа Шура. — Зараз я вам насиплю вареничків.

Дівчата, хоча й жили з матір’ю в іншому кінці міста, інколи приходили до батькової оселі.

— Ні, ми до комп’ютера, скопіювати фільм.

Щодо цього їм господиня нічим не могла допомогти. Жінка у свої шістдесят не встигала за інформаційними технологіями. Ні ці новітні ай-поди, ні смартфони, ні електронні читалки не викликали в неї жодних емоцій, окрім остраху. Студентки, не знімаючи верхнього одягу, попростували до батькового кабінету. З-під їхніх куценьких курток вузенькою смужечкою над джинсами світилася молода шкіра. Дівчата упурхнули до кімнати, міцно зачинивши за собою двері. Ці вертихвістки ставилися до Шури, неначе вона була руїною.

Жінка задрімала і не чула, коли Віка і Віта забралися геть без жодних попереджень. Замкнений світ вдови нікого не цікавив, та й сама Шура виходили «назовні», ніби хижа кішка, лише коли сама того бажала. Чекати змін було нізвідки, начебто ніяких подій не очікувалося. Господар — сорокашестирічний доктор наук Олександр Браславець — після розлучення з дружиною здебільшого перебував у столиці; там він мешкав у своєї подруги.

Насправді ж то була оманлива