Менгеттен - Джон Дос Пассос

— А прислужувати ви не хочете? — Голос жінки дряпнув уха Гарлендові, як шматочок сухої крейди чорну дошку.

— Ну, то що вам треба? — гаркнув чоловік біля прилавка.

Жінка почала плакати.

— Він питає, що мені треба. Я не звикла, щоб зо мною брутально поводилися.

— Коли вам потрібно що, можете прийти і взяти. В таку пізню годину ніхто не стане вам прислужувати.

Гарленд чув од жінки дух віскі, коли вона плакала. Звівши голову, глянув на неї. Вона скривила мляві вуста в посмішку й кивнула йому головою.

— Містере, я не звикла, щоб зо мною брутально поводилися. Якби мій чоловік був живий, він не дозволив би такого. І не цьому зморхлому куцанові вирішати, чи треба вночі прислужувати леді, а чи ні. — Одкинувши назад голову, вона розреготалася так, що капелюх їй зсунувся на потилицю. — А він, зморхлий кревет, насмілюється ображати мене!

Кілька пасом сивого волосся з слідами хни на кінцях упали їй на обличчя. Чоловік у білому фартусі приступив до столика.

— Слухайте, тітко Мак-Крі, якщо ви будете так поводитись, я вас викину звідси. Що вам треба?

— На п’ять сентів кренделиків, — верескнула вона, глянувши скоса на Гарленда.

Джо Гарленд знову поклав голову на руку й намагався заснути. Він чув, як поставлено таріль, учув беззубе її чвакання та сьорбання коли вона пила каву. Увійшов хтось новий і низьким буркотливим голосом розмовляв біля прилавка.

— Містере, містере, ну хіба це не жахливо, хотіти так випити? — Підвівши голову, він побачив її очі, кольору брудноблакитного молока з водою, що дивилися просто на нього. — Що ви збираєтеся робити, голубе?

— І сам не знаю.

— А добре б то було мати м’яку постіль, гарненьку сорочку й такого орла як ви, любий…

— Це все?

— О містере, якби сердешний мій чоловік був живий, він не дозволив би їм поводитися так зо мною. Мій чоловік утонув на Генералі Слокумі… А здасться, немов би це сталося вчора.

— Він не так, щоб і нещасливий.

— Алеж він помер без розгрішення, любий. Жахливо померти в гріхах…

— О, сто чортів, я хочу спати!

Її голос линув до нього кволим монотонним рипом, що від нього йому нили зуби. — Всі святі проти мене відтоді, як я втратила чоловіка на Генералі Слокумі. Мені не пощастило зостатися чесною жінкою… Вона знову почала плакати. — Пречиста діва й святі мученики проти мене, всі проти мене… О, невже ніхто не схоче приголубити мене?

— Я хочу спати… заткніться!

Вона схилилася й підняла свого капелюха, що впав додолу. Сиділа ридаючи, тручи очі брудними червоними кулаками.

— О, містере, невже ви не хочете приголубити мене?

Джо Гарленд, важко дихаючи, зірвався на ноги. — Прокляття, невже ви не можете замовчати? — Голос його пересікся в зойк. — Невже ніде не можна знайти спокійного куточка? Ніде людина не може відпочити!

Одягши кепі аж на очі й засунувши в кишені руки, він поплентався з харчевні. Над Четем Сквером, крізь плетево повітряної залізниці небо ясніло червонаво-фіялковою загравою. Вогні на порожньому Бавері скидалися на дві низки мідяних ґудзиків.

Пройшов, вимахуючи палицею, полісмен. Джо Гарленд відчув на собі його погляд. Наддав ходи й прибрав заклопотаного вигляду так, ніби поспішав десь у справі.

-----

— Ну, міс Оґлторп, як вам це подобається?

— Що саме?

— О, ви знаєте! Бути дивом дев’яти день.

— Нічого не розумію, містере Ґолдвейзер.

— Жінки все розуміють, але не хочуть говорити про це.

Еллен, у шовковій сукні сталево-зеленого кольору, сидить у кріслі кінець довгої кімнати, що гуде голосами, мерехтить свічадами й самоцвітами, рябить рухливими плямами чорних фраків і сріблястими кольорами жіночих убрань. Кривий ніс Гаррі Ґолдвейзера зливається з похилим лисим чолом, а зад величезної постаті з краями трикутного позолоченого стільчака, невеличкі карі очі немов мацки повзають по її обличчю, поки він промовляє до неї. Якась жінка поблизу їх тхне сандаловим деревом. Жінка з жовтогарячими вустами й крейдяним обличчям під жовтогарячим тюрбаном, проходить повз них, розмовляючи з чоловіком з гострою борідкою. Жінка з яструбиним дзьобом і червоним волоссям кладе ззаду руку на плече чоловікові.

— Як ся маєте, міс Крюікшенк? Ну, хіба ж не дивно, що всі на світі зустрічаються на тому самому місці в той самий час?

Еллен, сидячи в кріслі, сонно прислухається до розмов. Холодок пудри на обличчі й руках, товщ фарби на вустах. Щойно вимите тіло — як фіялка під шовковою сукнею, під свіжою шовковою білизною. Вона сидить замріяна, сонно прислухаючися. Чоловічі голоси обв'язуються навколо неї. Вона сидить біла, холодна й недосяжна, неначе маяк. Чоловічі руки повзають по ній, немов комахи по твердому склу. Чоловічі погляди пурхають і б’ються безпорадно об неї, немов метелики. Але в глибокій чорній безодні всередині щось дзвенить неначе пожежна машина.

-----

Джордж Болдвін стояв біля наготовленого до сніданку столу з згорненим числом Нью-Йоркського Таймзу в руці.

— Слухай, Сесілі, — промовив він. — Ми мусимо дуже розважно підходити до цього питання.

— А хіба ти не бачиш, що я силкуюся бути розважною? — спитала вона надтріснутим, плаксивим голосом. Він стояв, дивлячися на неї, качаючи край газети великим та вказівним пальцями. Місис Болдвін була висока жінка з копою каштанового волосся, дбайливо закрученого у високу зачіску. Вона сіла біля срібного сервізу до кави, стукаючи по цукорниці білими, немов гриби, пальцями з дуже гострими рожевими нігтями.

— Джордже, я не в силі терпіти цього, — вона міцно стулила вуста, що помітно тремтіли.

— Алеж люба, ти страшенно перебільшуєш…

— Чому ж перебільшую? Хіба наше жаття не сама брехня…

— Сесілі, ми кохали одне одного…

— Ти одружився зо мною заради мого соціяльного становища, тобі відомо це… Я була така дурна, що покохала тебе. Ну, а тепер цьому край.

— Неправда. Я щиро кохав тебе. Хіба ти не пригадуєш, з яким жахом ти завжди думала, що не зможеш покохати мене?

— Яка ти тварина, що згадуєш це. Жах!

Увійшла покоївка з яєшнею і беконом на таці. Вони мовчки дивились одне на одного. Покоївка вийшла з їдальні й зачинила за собою двері. Місис Болдвіи спершися чолом на ріжок столу, почала плакати. Болдвін сидів, дивлячися на заголовки в газеті. Убивство ерцгерцоґа дало відповідні наслідки. Австрійська армія мобілізована. Наблизився до дружини й поклав руку їй на кучеряву голову.

— Сердешна Сесілі, — мовив.

— Не торкайся до мене!

Притуливши носовичок до обличчя, вибігла з кімнати. Він сів до столу й почав їсти яєшню з шинкою. Їжа не смакувала йому, нагадувала чомусь папір. Облишив сніданок і зробив нотатку в бльокноті, що взяв з кишеньки на грудях, де була хусточка. Див. позов Келлінза до Арбетноту.